Кохання у чорнобильській зоні

Підпис відсутній

Квартирантка була заручена
Того дня, здається, був вихідний, я безтурботно вештався Хрещатиком у морі перехожого люду, що завше там вирувало. І ось йшла та дивна і несподівана процесія, яка враз заполонила увагу всієї вулиці, кинувши на безжурних доти обивателів чорну тінь тривоги.
Я також прикипів поглядом до невеселих облич переважно молодих жінок, що неквапом проходили повз мене, одразу сприйнявши їх за черниць. Хотів було вже йти своєю дорогою, як раптом серед тих чорних хусток промайнули до болю знайомі очі. Невже то була Ліна? Я не бачився з нею кілька років, і будь-яка жінка за цей час могла змінитися до невпізнання. Але очі! Вони стояли переді мною усі ці роки.
Жінка з Ліниними очима пройшла повз мене, як і всі її посестри, журно потупивши погляд.
…Був тоді лише кінець квітня, але дні стояли, наче влітку – теплі і благодатні, відцвітали садки, буяла соковита зелень, і душі ставало все нестерпніше у міському кам’яному гармидері. Чом би не розвіятися десь на природі, вирішив я, відклавши дипломну роботу, більше половини якої вже було написано. Куди податися, довго не думав: на Полісся, у райський куточок дикої природи, де мешкала моя тітка.
Дістався до її господи надвечір. Я не попереджав про свій приїзд, тітка якраз поралася на подвір’ї і, побачивши мене, дуже зраділа. Запросила до хати, стала пригощати. Тільки-но випили по чарочці вина, як знадвору рипнули двері.
– Мабуть, Ліна прийшла, – зиркнувши на годинник, пояснила мені. – Квартирантка моя. Торік прислали її медпунктом нашим завідувати, то я й узяла до себе, все ж веселіше у хаті, а то все сама та сама… Але ти про парубоцькі зальоти не думай: хоч дівка вона вродлива, та не для тебе.
– Чому ?
– Бо вона вже заручена. Першого травня ве-сілля має бути.
– Он як.
– Отак, – зітхнула тітка й гукнула: – Ліно! Це ти?!
– Я! – долинуло з коридору.
– Ходи-но сюди! – тітка підвелася з-за столу й дістала із серванта тарілку, виделку та чарку.
Ліна з’явилася у дверях, і я завмер, не відриваючи погляду від неї, вражений вродою дівчини. Від потрясіння порятувала тітка, запросивши випити за знайомство. Ми випили, й незабаром рум’янець заграв на щічках дівчини, а в очах заіскрило грайливим огнем і щось незбагненно манливе покликало у їхню глибінь. Мені перехотілося їсти, я лише пив вино, але п’янів не від випитого, а від цієї казково вродливої дівчини, котра сиділа напроти й ховалася від моїх уже неприхованих частих поглядів то ввічливою усмішкою, то реплікою до тітчиного монологу, то опускаючи очі додолу.
Мабуть, тітка відчула зміну мого настрою з появою квартирантки чи помітила мої відверті погляди, які затримувалися на дівчині, й аби розрядити атмосферу, оголосила, що трапеза закінчена, мовляв, племінничок зморився з дороги, починає розкисати, тож йому пора в ліжко. Словом, того вечора вона розвела нас.
 Наступного дня я прокинувся пізно: квартирантка вже пішла на роботу. Намагався про неї не думати, та марно: її образ затулив світ. Не змігши заспокоїтись і прогнати з думок дівчину, яку втратив, навіть не здобувши, нічого ліпшого не придумав, як зайти до неї в медпункт.
Мій прихід Ліну здивував і збентежив. У медпункті не було, крім нас, нікого, але вона з осторогою зиркнула у вікно й почервоніла. Боже, яка вона була в ту мить прекрасна! Яка бажана й далека – чужа наречена, в білосніжному халатику, зарум’янена, з очима бездонної глибини, у яких потонув мій спокій!
– Що трапилось? Невже захворіли? – запитала, усміхнувшись.
– Так, – мовив, не відриваючись від її очей, але вона схилила голову. – Я вами захворів, і якщо не вилікуєте, то доведеться пропасти. Як медик, ви ж повинні рятувати хворого!
Ліна вже розтулила свої малинові вуста, збираючись відповісти, але рипнули двері, і в кімнату зайшла якась бабця. Доки вона дошкандибала, спираючись на костура, до столу, Ліна дістала з шухляди пластину з пігулками й простягнула мені.
– Поп’єте три дні – і хвороба мине!
Я вийшов на вулицю з тим, з чим і прийшов: тягар у грудях не полегшав, та ще ці безглузді пігулки пекли спітнілу долоню. Викинув пластинку в бур’яни під штахетником і побрів додому.
На обід Ліна не прийшла. Тітка пояснила, що, мабуть, приїхав Сергій, її наречений, і забрав обідати до своїх батьків. Мій настрій ще більше почорнів.
Минула п’ята, шоста, сьома година, проте Ліна не приходила. Отже, версія з нареченим, схоже, перетворилась у факт. І все ж не хотілося цього визнавати. Чекав з магазину тітку, яка мусила повернутися зі свіжими новинами. І вона прийшла таки з новинами, але не про Ліну:
– Ти чув? Чорнобильська атомна станція вибухнула!
Розчарований і змучений чеканням, я не сприйняв сказаного всерйоз: тут дівчина така вислизає, можна сказати, з рук, а я буду бабськими чутками перейматися. Тітка ж увесь вечір тривожилась, охаючи, і не могла говорити про щось інше. А мені було не до аварій і катастроф. Катастрофа трапилася б, якби я більше не побачив Ліни. Я приречено чекав її приходу. І таки дочекався.

Гріховна ніч
Вона прийшла, як зовсім споночіло. Я почув поквапні кроки, що наближалися вулицею, і вийшов їй назустріч.
Ліна зупинилася переді мною. Стояла й мовчала, опустивши голову.
– Ходімо десь звідси, мовила тремтячим голосом.
Ми зайшли у колгоспний садок. Там дівчина впала мені на груди й заплакала. Я став її заспокоювати, пригортав, гладив плечі, коси. У мені все переверталося, а нутро наче струмом пронизувала наростаюча жага. Дівоче тіло, таке жадане, трепетало в моїх обіймах. Божеволіючи від щастя, я почав цілувати її: спочатку волосся, шию, мокрі від сліз щоки. Сльози ті були солодкими, а вуста ще солодшими.
Там, у садку, під яскравими зорями Ліна віддалася мені, розповівши перед цим, що весілля у неї із Сергієм не буде. Ні, наречений не покинув її. Його, офіцера-пожежника, несподівано відправили у відрядження, від якого не зміг відмовитися. Повідомив про це по телефону, сказавши, що їде в Чорнобиль. Заспокоїв, що ненадовго, і як тільки повернеться, вони відразу розпишуться.
Ліну це так вразило, що не знала, де себе подіти й що робити. “А може, це доля?” – подумала, зустрівши мене біля воріт.
– Так, це доля! – запевнив її. – Інакше чому я опинився тут?
– Доля… – повторила вона і пригорнулася до мене тісніше.
Потім ми пішли додому, тихенько, щоб не збудити тітку, пробрались у Лінину кімнату і кохалися на її дівочій постелі. О, це був уже справжній гріх! Ліна була ненаситна в утіхах, ніби то була остання ніч її кохання, і їй було мало ночі, мало мене. Вона казилася в екстазі, плакала і сміялася, шепотіла мені пестливі слова, а за хвилю вже лаяла і проклинала нібито за те, що звів її.
Другого дня ми поїхали із села. Разом і не разом: одним автобусом, але вдавали незнайомих. Так хотіла Ліна. Я її розумів: навіщо зайві балачки.
У Житомирі нам випала лише година спільного часу – до відправлення автобуса в село Ліниних батьків. Я просив її зостатися, принаймні до завтра, та вона несподівано затялася їхати.
Прощаючись, Ліна нічого не пообіцяла, хоч як намагався вирвати з неї обіцянку через три дні зустрітися знову.
Але вона не приїхала. Я прочекав півдня і, шаленіючи од відчаю, наступного ранку подався до тітки. Якщо Ліни там нема, то хоча б адресу її батьків випитаю…
Минав уже перший тиждень після Чорнобильської аварії, Україна билася в лихоманці чуток про невидиму загрозу, але мені, поглинутому інтимними почуттями, сприймалося все ніби в якомусь іншому світі. Тітка зустріла мене здивовано, та пояснювати додатково щось не було потреби. На жаль, точної адреси своєї квартирантки вона не мала. Знала тільки, з якого вона району.
 

***
 …Я йшов невідступно за жінкою, схожою на Ліну. Відстань між нами скорочувалась. Ось вона обернулась – і я потонув у криницях її очей, глибину яких колись міряв та так і недоміряв.
– Здрастуй, Ліно!
– Ти? О, Боже!
Лінина розповідь була дуже сумною. Її наречений, гасячи пожежу на ЧАЕС у перші дні аварії, нахапався радіації по саме нікуди й помер наступного року. Перед одруженням з ними в обов’язковому порядку провів бесіду лікар і попередив, щоб впродовж року, а якщо й далі житимуть у зоні, то ні в якому разі не зачинали дітей, бо була велика ймовірність народження потвор-мутантів.
Незабаром Ліна зрозуміла, що вагітна. Народжувати після таких страшних попереджень вона побоялася. Операція минула не зовсім вдало. Як наслідок – вона вже не могла бути матір’ю…
– Прости мені, – несподівано мовила.
– Та ні, це ти прости! Я тоді увірвався непроханим гостем у твоє життя.
– Ти ще не все знаєш, – Ліна знайшла мою руку й стиснула її. – Та ненароджена дитина була від тебе.
Микола Шмигін

• Нравится
•