13 років – на китобійній флотилії, 32 – режисер волинської кіностудії

Про таких, як Борис Павлович Ревенко, режисер кіностудії “Волинь”,  кажуть: “Прекрасна, золота людина”. Не знаю, чи знайдеться хтось, хто дорікнув би йому, що він заподіяв комусь зло. У нього завжди багато  задумів, він щоразу готовий підкинути ідею іншим, причому хорошу. З ним цікаво спілкуватися, бо його життя й творчість – це невичерпне джерело для написання не тільки мемуарів, а й цілої книги. Сьогодні у Бориса Павловича ювілей – йому виповнюється 70 років. Але дай, Боже, кожному в тридцять чи сорок стільки енергії, натхнення, оптимізму й відданості справі, які притаманні йому.

Мамина родина потерпіла від репресій

Борис Павлович народився у Черкаській області в селі Журженці, що поруч з Моринцями, де з’явився на світ наш Кобзар. Перед війною, 1939 року, його мама змушена була втікати у село Єрки (а тут народився В’ячеслав Чорновіл), бо її родичі були репресовані сталінським режимом. Двоюрідний брат Юрій Лавриненко, автор книги “Розстріляне відродження”, на той час сидів у тюрмі.  (Перед війною якось потрапив на фронт, а потім втік на Захід і помер у Нью-Йорку 1989 року). Молодша сестра вийшла заміж за Кантора Кирила, який родом із Західної України. Його 1936 року теж посадили, хоча він з 16 років командував взводом. У дев’ятнадцятому році, будучи фанатом комуністичних ідей, з радянською армією відступив на схід. Писав вірші, і його направили у літературний інститут імені Горького, а потім – ад’ютантом до відомого полководця Блюхера, який довірив йому цілу роту. Коли Блюхера арештували, те ж саме чекало і його оточення. Кантеру “приписали” шпіонаж на користь поляків, бо переписувався з рідними братами (цікаво, що цих братів уже поляки теж посадили за “шпіонаж на користь Радянського Союзу”). Був ув’язнений і рідний мамин дядько, штабс-капітан морського флоту, правда, у війну його звільнили. Загинув, рятуючи дві тисячі людей, після чого йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Саме село Єрки відоме в історії великими боями під час Другої світової. Коли почалася війна, мамина племінниця, закінчивши два курси педінституту, пішла до партизанського загону, який займався лише розвідкою. Її направили у Єрки. І вона попросила маму Бориса Павловича, яка добре знала німецьку мову, залишитися тут. Влаштувалася посудомийницею на німецьку кухню і все, що там чула, передавала партизанам. Її інформація часто була дуже цінною. Хоча після війни маму звинуватили у співпраці з фашистами, і їй ледь вдалося довести правду.
Борис Павлович і досі пам’ятає ті роки. Під час одного бомбардування його, шестирічного, навіть поранило в ногу.
– Після одного бою ми, дітвора, пішли по кущах і знайшли німецькі документи й торбинку з якоюсь коричневою квасолею. Думали, порох. Кинули у вогнище – не рветься. Пішли з нею по селу – ніхто не знає, що то таке. А коли у 60-х роках потрапив у Сінгапур, то там побачив таку ж саму “квасолю” – виявляється, це були зерна кави... – пригадує ті дитячі роки Борис Павлович.

За роки на флотилії побачив увесь світ

Коли він закінчив п’ять класів, померла мама. Його забрала до себе у Березно, що в Ріненській області, мамина племінниця Людмила, яка була зв’язковою у партизанському загоні (пізніше вона працювала у Маневичах, на Донбасі, у Ковелі начальником жіночої тюрми, згодом у Луцьку – начальником СІЗО). В Березно Борис Павлович закінчив сім класів й поступив у Донецький гірничий технікум. Згодом потрапив у Ростов-на-Дону, де закінчив кінотехнікум. Потім – служба в армії й комсомольська путівка на Далекий Схід, у Приморський край, місто Арсеньєвку. Чому потягнуло аж “на край світу”?
– Арсеньєв написав книгу “В дебрях Уссурийского края”, яку я прочитав, і мені було цікаво побувати у тих краях, – розповідає ювіляр. – Рік там прожив. Згодом довідався, що Антарктична китобійна флотилія запрошує на роботу, а перед цим теж прочитав книгу Саніна “Вокруг света за китами” й подумав: чому б не завербуватися туди? Через два місяці прийшла відповідь, що зарахований на роботу у флотилію. І так з 1961 до 1974 року ходив у море як “матрос-лебедчик”.
Там тісно почав співпрацювати з редакціями, надсилаючи інформації, репортажі, нариси. Особливо друкувався у “Красном знамени”. Після першого рейсу пішов до начальника кадрів і сказав: “Якщо знайду квартиру у Владивостоці, піду в море, не знайду – розрахуюся”. Мені відразу дали квартиру в бараці, а через три роки – двокімнатну. Так цінувалися мої журналістські здібності.
– А чому в той час у Союзі був такий інтерес до виловлення китів? – цікавлюся у Бориса Павловича і прошу його більш детально розповісти про перебування у флотилії.
– По-перше, усі зоопарки, звіринці утримувалися на цьому м’ясі, бо воно найдешевше. У нас на той час прибутки сягали до 15 мільйонів карбованців, на зарплату йшов мільйон. По-друге, робили з них консерви, м’ясо китів купували японці, топили з нього жир, який додавали у маргарин (він становив десь до 40 відсотків). Жир кашалотів використовували для змазки деталей у танках. Китів ловили у міжнародних нейтральних водах чотири наші флотилії, сім японських і п’ять норвезьких. 1976 року китобійний промисел заборонили на 20 років. Зараз дозволили, і цим займається одна японська флотилія.
Робота гарпунера чи не головна і найвідповідальніша на судні, бо треба було потрапити киту у голову або хребет. Його вбити непросто, бо довжина тварини становить 20-30 метрів, вага сягає до 100 тонн. Лише досвідчені гарпунери могли вбити його з першого разу. Звичайно, робота на судні була небезпечною. Одного разу загинув гарпунер Козубенко з Черкащини: гарпун зірвався, вилетів і вдарив йому у спину. Надзвичайно важко у шторм. Китів наб’ємо до сорока штук, і їх треба затягнути на палубу, а корабель ходить ходором. Спочатку кита на тросі треба підтягнути до спеціального отвору, а тоді я на лебідці опускав храпці, подібні до ножиць, ними стискав хвоста, й іншою лебідкою витягували на палубу. Дядько Андрій там весь час працював на сорокатонній лебідці з підтягування китів і розмовляв тільки українською мовою. Коли запитав його, про що мріє, то почув: “Померти в Україні”. Але він так і не побачив України, його предків переселили ще у XIX столітті, помер там.
Працюючи на флотилії, Борис Павлович створив фотоклуб, почав займатися спочатку аматорською зйомкою, а потім професійною. Кіно там було популярне, документальне також, тому коли на судні з’явився професійний оператор Петро Якимов, “матрос-лебедчик” Ревенко від нього не відходив. Згодом під його керівництвом написав сценарії до фільмів. Стрічка “Дорога лягла за екватор”, відзнято Якимовим, отримала гран-прі на шести міжнародних фестивалях.
– У 1970 році у Владивостоці відкрили трирічні курси режисерів-операторів, керівників аматорських кіностудій, туди приїздили викладачі з ВДІКА. Ці курси я теж закінчив, – пригадує Борис Павлович. – За ці 13 років побував сім разів у Сінгапурі, Австралії, Фіджі, Новій Зеландії, Латинській Амерії, Африці, Японії.

«Чарівника з Луцька» оцінила Москва

1974 року Борис Павлович перевівся в Одесу, взяв відпустку на рік і приїхав у Луцьк, бо квартиру обміняв ще у 1970 році. Його вже знали у фотоклубі й на кіностудії, тому з певних причин попросили попрацювати на волинській кіностудії методистом. А  з 1975 року запропонували посаду режисера...
Відтоді 32 роки він незмінний режисер кіностудії! За цей час тут відзнято мінімум 300 фільмів, з яких майже 20 отримали гран-прі, близько 60-ти – перші-треті місця. Зараз усі ті кадри – безцінний золотий фонд документальної кінематографії. Колись чимало документальних фільмів знімали на замовлення, і тому на них виділялися кошти. Зараз ніхто гроші на кіностудію не дає.
– Тепер робимо фільми лише на фестивалі, і то за свої кошти. Добре, що на флоті заробив непогану пенсію, – зізнається Борис Павлович. – Зараз знімаю фільм про Чорновола, ще копійки на нього не отримав.
У творця чимало пам’ятних моментів, яскравих вражень, однак чомусь переконана, що є найяскравіші і незабутні. Саме про це й запитую у Бориса Павловича.
– Для мене пам’ятний фільм “Чарівник з Луцька” про скульптора-аматора Серцевича, який робив оголені скульптури і потрапив в опалу. Про нього тоді багато писали. Я відзнімав з ним різні пори року. Пригадую, 5 березня 1985 року прийшов, а мені кажуть, що Серцевич увечері помер. Тоді такий сніг падав. А наступного дня на похороні, коли Серцевича винесли з хати й проносили повз скульптури, сніг розставав, і здавалося, що вони плачуть. Це такі кадри були – не передати. Але “Чарівника з Луцька” на фестивалі у Києві абсолютно не оцінили. У Москву він потрапив випадково – посприяв мій знайомий, який займався відбором. Фільм показували останнім, і сонний зал зірвався аплодисментами! Стрічка у Москві здобула головний приз Міністерства культури і ВУРПС. На жаль, її там вкрали. Через десять років почув, що фільм показували в Аргентині. А у Москву хотіли відправити мою стрічку про бандерівців, замовлену СБУ, “Розкопана криниця”, яка у Києві отримала гран-прі. Але Леонід Кравчук, як секретар відділу пропаганди й агітації ЦК Компартії України, не дозволив показувати її у Москві: “Ми самі розберемося у цих питаннях, хто правий, а хто винуватий...”
Борис Павлович любить життя, любить людей, любить свою справу. Він помічає те, що ми побачити не можемо. Уявити його без кінокамери неможливо, бо хоч кіностудія не має державних замовлень, його запрошують всюди – професійний почерк у кіномистецтві поціновується багатьма, хто його знає і шанує...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк

• Нравится
•