Виростила трьох дочок: чоловікову, свою і сестрину
Надія ДМИТРАШКО
Коли ми зайшли до хати, баба Надя якраз снідала. Жінка здивувалася, чого це до неї приїхали кореспонденти.
– Нічого видатного не зробила, тільки горя в житті зазнала. До пенсії на фермі працювала. Вже минуло вісімдесят один рік. Але помаленьку ще хазяйную, – каже господиня Надія Павлівна. – Нас у батьків було три сестри, але одна померла маленькою, – стала згадувати жінка. – Я ходила у школу ще за Польщі, закінчила чотири класи, вчителем у нас був пан Червінський. Добре пам’ятаю, коли Пілсудський помер.
Коли на Західну Україну прийшла Радянська влада, то Наді вже було чотирнадцять років:
– Того дня восени 1939 року ми пасли корів, а в небі дуже багато літаків з’явилося. Коли пригнали худобу додому, то батьки сказали, що поляків уже не буде, бо прийшли совєти. Але вони недовго були, їх погнали німці.
Заміж моя співрозмовниця вийшла восени 1950-го:
– За сільськими мірками я вже була старою, – усміхається жіночка. – Мені виповнилося двадцять чотири роки, працювала секретарем сільської ради. Хоч і не крепко грамотна була. Тоді на цю роботу ніхто не хотів іти, бо могли забити бандерівці. А на сільському сході вибрали мене. Мого попередника, Харчука, у 1948 році повісили. Як було після цього йти на таку роботу? Ще й сказали: „Як Надьку заб’ють, то остануться батьки й сестра, а якщо виберемо когось сімейного, то діти будуть сиротами”. Я рішила – заб’ють, то заб’ють. За моєї пам’яті змінилося три голови, ніхто не хотів бути, всі боялися.
Коли у 1948 році на західноукраїнських землях почалася колективізація, то селяни не поспішали писати заяви в колгосп. Люди вичікували та боялися. А тоді була досить цікава процедура прийому в колгосп. На загальних зборах зачитували заяви, щоб спонукати інших. У 1950 році в Цуркові лише троє людей не записалися до колгоспу, який назвали іменем Ворошилова.
Надія мала хлопця, але заміж вийшла за вдівця, переселенця з Польщі, сільського кравця Миколу Дмитрашка.
– Він був на п’ятнадцять літ старший за мене, 1910 року, але дуже гарний і добрий. – І Надія Павлівна показала фото свого чоловіка. – Він мав дочку Марійку, яка тоді ходила в п’ятий клас. Я її гляділа, як рідну. Спочатку вона мене називала „наша Надя”, а потім “мама”. Я була доброю мачухою і жодним словом не образила сироту. Бог не дасть мені збрехати.
У Надії і Миколи народився хлопчик, який через три місяці помер, а в 1955-му – дівчинка. І старша дочка Марія вибрала ім’я для сестрички: „Нехай буде Віра”.
Лише дев’ять літ побула замужем Надія. Восени 1959 року в Цуркові сталася трагедія:
– Мій батько з чоловіком на фермі розбирали в силосній ямі стіну, яка на них і завалилася, – згадує ті страшні події баба Надя. – Микола помер дорогою до лікарні, а батько – в Мізочі.
За один день жінка втратила двох рідних людей. Старша дочка тоді вже вчителювала, а Вірі виповнилося чотири роки.
Згодом старша дочка Марія вийшла заміж, народила двох дітей, але у 1970 році застудила нирки і померла.
– Віра живе в сусідньому Спасові, працює в бібліотеці, має дві дочки. Постійно до мене приїжджає, допомагає по господарству. Нашій хаті вже літ сто, я купила її в чеха-колоніста, коли він після війни виїжджав у Чехію.
Життя продовжувало випробовувати на стійкість Надію Павлівну. Несподівано зовсім молодою померла її молодша сестра, залишивши дворічну доньку Клаву. І цю дитину жінка поставила на ноги:
– Вона мені як рідна дочка. Ми з мамою вигляділи і виростили її. Весілля зробили. У неї восьмеро дітей. Вона живе в Цуркові, постійно заходить до мене. Я її люблю і поважаю.
Сільська церква через дорогу від баби Наді. Жінка любить ходити до храму, лише коли було холодно, то кілька разів пропустила службу.
– Жду неділі, щоб піти до церкви. Туди вже провели газ, то тепер тепло. Наша церква двадцять вісім років була закрита, за радянської влади там зробили музей. На службу ходили в сусідній Спасів.
– Горя у своєму житті зазнала досить, – каже Надія Павлівна, – але ще живу. Мої товаришки вже повмирали, тільки одна ще в Цуркові зосталася 25-го року народження.
У старенькій хатині баби Наді три календарі: церковний та два з портретами Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко:
– Люблю подивитися на них, але не розумію того, що відбувається в державі, – каже жінка (Бабо Надю, цього вже ніхто не розуміє – авт.), – хоч постійно слухаю радіо і читаю газету „Голос України”.
Ця старенька жіночка живе за християнськими заповідями:
– Люблю всіх людей і нікому не бажаю зла. А в Бога тільки прошу легкої смерті, щоб самій не мучитися і щоб зі мною ніхто не мучився.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
