«Богиня краси народила мені двох орлів»
Матвій КОВАЛЬЧУК
Комсомолець з райкомівкою обвінчалися
Білий, як лунь, чоловік з привітною усмішкою легко піддається волі фотографа. Сідаючи у крісло, сутулиться, але, незважаючи на поважний вік, тримається невимушено. Ще й коментує: “Зі своїм 195 сантиметровим ростом я завжди був таким собі вертепою”. Жартує, сміється, сипле афоризмами, відновлюючи в пам’яті драматичні сюжети. Матвій Іванович прожив яскраве сценічне і режисерське життя.
– І прийшла пора жовтого листя, – у цю ліричну фразу вкладає філософський зміст: старість невідворотна, але життя триває. – Французи вважають, що той, хто багато подорожує, має що згадати на схилі віку. Може, ті жабоїди і праві, але я думаю, що й не подорожуючи, є що згадати…
– То згадайте молодість, – прошу.
– Я мріяв парубком знайти собі гарну дружину з голубими очима. Ось вона, погляньте, то богиня краси, а не жінка! – киває на портрет. – Я її дуже шаную і люблю, бо народила мені двох хлопчиків – двох орлів.
– Як Ви познайомилися і коли одружилися?
– Я вже підтоптаним кавалером був, у 29 років одружувався. Бо мене призвали у 62-й запасний полк у Комунарськ, нині Алчевськ на Луганщині, у гарнізонну кравецьку майстерню. Там шив кителі та шинелі для фронту. Через те кравецтво, фактично, й війни не бачив. У кожного своя доля. Повернувшись, вчителював у Сильному Ківерцівського району, а згодом пішов у культуру. Якось на огляді художньої самодіяльності побачив свою богиню краси. Хоча і грала вона у виставі “На сінокосі” невеличку роль другої дівчини, але такої красуні я ще не зустрічав – висока, струнка і очі голубі-голубі. Познайомилися. Раїса Русанович була з Горохова, донькою вдови, на дев’ять років молодша за мене. Як тільки я натякнув про одруження, моя майбутня теща запитала: “А вінчатися будете?” – “Аякже”, – кажу. Це їй сподобалося. Та й сам я, хоч і був комсомольцем, з благоговінням сприймав урочисте вінчання у церкві. І Рая теж хотіла вінчатися, дарма, що працювала у райвиконкомі. Після війни релігія ще так не переслідувалася. Жили ми дуже гарно. Але три роки тому дружина померла від цукрового діабету. Приїжджають щороку на Різдво та Пасху сини, і ми неодмінно провідуємо могилу нашої мами у Горохові. Поставлю свічку, поплачу, згадуючи минуле…
Переїхавши з дружиною до Цумані (тут був тоді райцентр), Матвій Іванович став працювати начальником кінофікації. Маючи неабиякі артистичні дані, загорівся бажанням створити театр. Керівництво Цуманського ДОКу його підтримало. Починали, звісно, з драматичного гуртка, який згодом переріс у самодіяльний народний театр. Взялися за українську класику. Навряд чи можна назвати хоч один з популярних на той час українських драматичних творів, який би не поставили цуманські аматори. У “Наталці Полтавці” головного героя грав сам режисер, бо ніхто краще за нього не заспівав би партію Петра. Матвій мав чудовий напівоперний голос, який розвивав у церковному хорі, а ще грав на гітарі.
Цуманський театр під його керівництвом здобув неабияку популярність. Часто виїжджали з гастролями по Волинській та Рівненській областях. Вистави завжди йшли при повному аншлагу. Публіка у залі і сміялася, і плакала, аплодуючи. Але найбільшим творчим здобутком вважає режисер “циганську” виставу “У неділю рано зілля копала” Ольги Кобилянської. У Клевані глядачів заворожила натуральна гра у мізансценах з циганським табором. Бо співали, танцювали і на скрипці так грали, що серця краяли, справжнісінькі циганки. Матвій Іванович задіяв до масовок своїх сусідок. А розкішні циганські строї позичив у Волинському музично-драматичному театрі.
Слава про цуманський театр у 70-ті роки линула далеко за межі Волині. Із “Синіми росами”, в яких головну героїню Любину грала Олена Януль, подейкують, їх запрошували навіть до Києва, але чомусь поїздка не відбулася. Цікавлюся у знаменитого театрала, де він навчився сценічного мистецтва.
– Ніде. Я нічого не закінчував. Просто за Польщі у Сильному був драмгурток, і там я вперше спробував грати. А ще мене кілька разів посилали на курси підвищення кваліфікації культпрацівників до Харкова. Все минуло, як з білих яблунь дим. Театр вмер, його витіснило телебачення.
Оце так загниваючий капіталізм!
Як живеться йому самому у великому просторому домі, який будував для сім’ї, а діти порозліталися?.. Не засмучує Матвія Івановича одинока старість, сприймає її по-філософськи. “Як би там не було, та якось даю собі раду, бо сини мене підтримують. Вони у мене багатирі”, – каже з гордістю. І справді має дбайливих синів. Вони часто дзвонять батькові, цікавляться його здоров’ям, допомагають копійчиною, щоб мав на ліки і міг когось найняти город обробити чи в хаті прибрати, зварити. Стараються при першій же нагоді приїхати. А п’ять років тому забрав Борис батька погостювати до них у Париж (він одружився на француженці Коллеті, яка працює викладачем російської мови у коледжі, а приїздила до Києва на стажування).
– Тоді я ще був бравим і отримав неабияку насолоду від поїздки, – каже Матвій Іванович. – Бо ж не в кіно, а на власні очі побачив знаменитий Собор Паризької Богоматері та найвищу у світі Ейфелеву вежу. На самому верху побували і оглядали місто з висоти пташиного польоту. Не переставав дивуватися, як гарно живуть там люди. Жінки не гнуть спину на кухні, не рабують у господарстві, як у нас. Бо там є все. Оце так загниваючий капіталізм! Єдине тільки, що у нас жінки набагато гарніші. Як добре, що здобули сини знання з іноземних мов. Старший, Борис, завдяки високому міжнародному рівню перекладача (як визначила одна французька газета) багато досяг у житті. Він об’їздив Азію, Африку, Європу, заробив не на один дім. Має хату у Києві, Москві, Санкт-Петербурзі і в Парижі. Ще планує купити у Лондоні.
– А в Англії побувати не мрієте?
– Чом ні. Правда, літа. Але хотілося б. То ж приємно було б побачити, які там гарні старовинні обряди, як королева Єлизавета роз’їжджає в кареті. Там традиції збереглися, не те, що у нас.
Нагадує знаменитому у Цумані чоловіку про поїздки до Франції сувенір – Ейфелева вежа. Віз із собою ще й голубі жоржини з Ліона, щоб висадити на могилі дружини, та на митниці відібрали. Романтиком із сентиментальною душею, який живе у світі своїх героїв, залишився Матвій Іванович до глибокої старості.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Марії ДУБУК
| Comments: |
