Вдова з п’ятьма дітьми і безногий інвалід народили ще трьох доньок

Подружжя Василина та Леонід ФЕДОРАКИ

Нещасний випадок на залізниці

…Після строкової служби в Радянській Армії Леонід Федорак повернувся додому в рідний Ясень, що в Рожнятівському районі на Івано-Франківщині. І, звісно, довго без діла не сидів, бо треба було самому заробити собі на прожиття: батьки старі та немічні, з однієї пенсії перебивалися. Разом з кількома односельцями подався в Іркутськ будувати житло (у війську здобув фах муляра).
Якось після роботи до нього в гуртожиток навідалися два знайомі місцеві парубки й запропонували “підзаробити”: розвантажити вагон з цукром.
Дорогою, аби не робити гак, вирішив перейти залізничну колію навпростець. І треба ж було такому лихові трапитися: при наближенні потяга спрацював автоматичний пристій переведення стрілок, й між рейки потрапила права нога. Черевик міцно защемило. Хоч як не силкувався витягнути ногу, це йому не вдалося. З локомотива, що наближався, побачили на колії людину, але гальмувати вже було запізно… Колесо, наче гострим ножем, відтяло гомілку. І якби він знайшов у собі сили перечекати, поки поїзд проїде, мабуть, втратив би тільки одну кінцівку. Але в голові майнула думка відштовхнутися якомога далі від злощасної колії. Спробував зробити це за допомогою лівої ноги, впершись нею в рейки. Та, видно, не розрахував, черевик ковзнув по залізу і…
Тільки через кілька годин, майже опівночі, випадкові перехожі наштовхнулися на стікаючого кров’ю, без обох ступнів бідолаху. Леонід відповз від місця трагедії на добрих п’ятдесят метрів. Свідомість втратив у кареті швидкої допомоги…
Довгі три місяці пролежав у лікарні. Попередити гангрену не вдалося, тож довелося ампутувати обрубки ніг вище колін.
У Сибір по нього приїхала сестра Юстина зі своєю невісткою Галиною. Привезли додому. Рани довго не загоювалися. Чого гріха таїти: не раз хотів накласти на себе руки, та Бог і добрі люди в останню мить рятували від самогубства. І, напевно, втратив би каліка остаточно надію, якби… не випадкова зустріч з Василиною.

Закрутив голову із дзигарком

…Молоду дружину Василину ясенець Іван привіз на Прикарпаття  з Буковини. На жаль, разом прожили недовго: через дев’ять років Іван раптово помер, залишивши Василину вдовою з чотирма дітьми. Через два місяці після похорону народила ще й п’яту донечку… Гадала, що вже ніколи їй не усміхнеться сімейне щастя і кохання, бо кому ж потрібна жінка з купою малечі? Але Господь милостивий – зглянувся над нею!
Коли Леонідові держава виділила так звану “інвалідку-малолітражку” з ручним управлінням, він частенько навідувався до брата покійного Василининого чоловіка – Ярослава, з яким товаришували ще змалку. Тоді вперше й побачив буковинку. Звісно, кинув на неї оком, бо ще статна та гожа була. Але як їй сказати про свої почуття? Врешті-решт наважився на рішучий крок. Але вийшло у нього те зізнання в почуттях якесь дивне і по-дитячому наївне…
Побачивши на столі зіпсованого будильника, Леонід мовив, що може його полагодити. Насправді казав неправду: поїхав у райцентр до справжнього годинникаря… Пізніше Василина зізналася: “Закрутив Льоня мені голову з отим дзигарком!” Пам’ятного 1979 року Леонід таки одружився з Василиною. У приймаках був шістнадцять літ, а на сімнадцяту зиму перейшли в новозбудовану оселю на Федораковому обійсті. Не повірите: безногий сам підлогу стелив!

Мужчина один – зате який!

У їхній сім’ї ще народилося троє доньок. Шість років тому найстаршій, Світлані, справили весілля: вийшла заміж за хлопця з Черкащини. Наймолодша, Мар’яна, два роки тому закінчила одинадцятирічку, нині допомагає батькам по господарству. Шкода, що не має бодай одного сина, а то матері з донькою доводиться виконувати чоловічу роботу: косити, сіно громадити, дрова на зиму заготовляти. Щоправда, Леонід Данилович так їх рубає, що жінки не встигають ковбанки підставляти… Господарюють Федораки не гірше за інших: є й корова, і свині, і гуси, і кури, і… Словом, господарі!
Єдиним “мікротранспортом” для безногого є саморобний дерев’яний візок на коліщатах. Донедавна йому служила “інвалідка-малолітражка”, але вже вийшла з ладу. Нову держава не квапиться виділити. Не знаходяться і благодійники-меценати. А Леоніду Даниловичу доводиться все частіше звертатися до лікарів, бо оті обрубки ніг нестерпно болять та ще й серце почало поколювати. До того ж, і у Василини Тимофіївни ноги від артриту пухнуть і стають, як колоди. Без ціпка вже й хату не годна перейти…
Коли я запропонував подружжю Федораків сфотографуватися, Леонід Данилович попередив: “Тільки не заставляйте мене зголити бороду. Я її “завів” тоді, як втратив ноги…” А Василина Тимофіївна, позуючи перед об’єктивом, весело натякнула: “У мене Льоня ще мужчина – ого-го!” І у тих словах не відчувалося жартівливого тону, а лише серйозна оцінка мужності чоловіка…
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область

• Нравится
•