Море забрало сина, а подарувало… внука
Підпис відсутній
Прощальний салют для капітана
Олександра, а простіше Шурка, приїхала до містечка навчатись у ПТУ і стала квартирувати у тітки Марії. Будинок на околиці містечка був по-ділений на дві половини, одну з яких господарі здавали квартирантам. Юрко, син Марії, був лише на рік старший за Шуру, закінчував десятий клас і мріяв про море. Молоді люди швидко знайшли спільну мову і стали друзями. Шура відчувала Юркову підтримку, а оскільки росла без батька, то і справжню чоловічу турботу. Тітці Марії також подобалася вертлява сільська дівчина з довгими русявими косами. Працьовита, привітна, весела, вона швидко завоювала прихильність господарів. Марія навіть потай мріяла про те, що Олександра стане її невісткою. Та закохалась Шура у зовсім іншого юнака, а Юра незабаром поїхав до Одеси. І все ж вони підтримували зв’язок, часто писали одне одному і навіть ділилися найсокровеннішим. Юра першим дізнався про те, що Олександра виходить заміж, і щиро порадів за неї. А ще попросив матір, щоб Шура з чоловіком жили у другій половині їхньої хати. Марія й сама була не проти, бо, поховавши чоловіка, залишилась сама у великому будинку. Юра ж приїжджав лиш на канікули, а коли закінчив училище і пішов у море, то додому став навідуватися нечасто. Отоді Марія зрозуміла, що її сім’єю тепер стали Шура з чоловіком Орестом і їхній маленький синочок.
…Коли принесли телеграму, Марія поралася на городі. Олександра прийняла її… Читала і не вірила очам. А може, це не тітці? Може, це не її Юрко? Ні, вона ще і ще перечитувала адресу: саме з їхнім Юрком сталось нещастя, саме до тітки Марії постукало лихо. От тільки як сказати їй про це?
Звістку Марія сприйняла аж надто спокійно: не було істерик, не було заламування рук, а лише гіркі слова, коли прийшла до тями: “Я відчувала, що море забере у мене його, я відчувала це…”
Шура сама наче уві сні пам’ятає, як збиралися з чоловіком у далеку дорогу, як допомагали Марії перевозити тіло сина з Одеси. Це були чи не найважчі години у її житті. В Одесі з капітаном прощались друзі, увесь екіпаж, корабель гримнув прощальним салютом, наче виплеснув назовні гіркоту непоправної втрати. Марія ж нічого не бачила і не чула, наче усе, що діялось навколо, її зовсім не стосувалося.
Поховали Юру на старому кладовищі неподалік від дому. Марія замкнулася у собі, погляд був спрямований в одну точку, здавалося, вона дивилася крізь усіх і зовсім не помічала нікого і нічого навколо. Закинула господарство і день у день просиджувала на цвинтарі. А ще через деякий час у неї стався серцевий напад. Довго і важко хворіла жінка, але після виходу з лікарні трохи ожила.
Довгі пошуки невістки
Єдиною радістю у житті був Сергійко. Якось вона заплакала і з гіркотою мовила:
– Оце і у Юри міг би бути такий синок! Мала б і я онука, а так…
Як могла, заспокоювала Шура тітку Марію, але та все плакала і плакала… Раптом Шура, наче у спалаху блискавиці, побачила перед собою інше заплакане обличчя. Ще зовсім юне, але таке згорьоване! Це було там, в Одесі, коли забирали Юру і з ним прощалися друзі. Білява дівчина з довгою косою невтішно плакала і припадала до труни.
Увечері Шура і Орест довго розмовляли на цю тему і вирішили, що неодмінно треба поговорити з Марією, бо, можливо, та білявка була Юриною дівчиною, і хто зна, може, у тітки Марії є… внук.
Орест поїхав в Одесу, довго дізнавався, посилав запити у різні інстанції, відвідав пароплавство, де служив Юрій, зустрічався з господарями, де квартирував молодий капітан, але істотних результатів не було. І це не дивно, адже вони не знали навіть імені дівчини. Минуло вже півроку, ентузіазм Марії поволі згасав, але вона не переставала вірити. Та найбільше сподівалася Шура, тож не переставала писати… писати… писати…
І сталося диво. Шура отримала з Одеси листа. Жадібно вчитувалась у рядки: у тітки Марії таки є внук! Юрко, Юрій Юрійович, якому уже минуло чотири роки і який також хоче бачити бабусю. Лист писала Оля, мама малого Юри, ота білява дівчина з Одеси. Жіноча інтуїція справді не підвела Шуру: дівчина тоді, на похороні, була вагітна і вирішила зберегти дитину. Оля в листі розповіла про те, як вони з Юрою познайомилися, як зустрічалися майже два роки. Саме того літа, коли він загинув, хотів познайомити Олю зі своєю мамою – вони мріяли одружитися. Після Юриної смерті вона побоялася звернутися до Марії, не знала, як жінка сприйме звістку.
…Шура бігла до дверей тітки Марії, а серце вистрибувало з грудей. Відкрила двері до кімнати, перевела подих:
– Тітко Маріє, там… – їй бракувало слів.
Але Марія, наче обпечена, зірвалася з місця і прожогом побігла на вулицю. Там, біля її воріт, стояло авто, поряд красива молода жінка, а доріжкою до хати неквапом йшов… її маленький Юрко! Марії забило подих, перед очима попливли різнокольорові кола…
Це вже потім, у лікарняній палаті, вона усім не переставала розповідати про те, що у неї є внук Юра, такий схожий на сина, і красива невістка Оля, яка називає її мамою…
Людмила НАУМОВА,
Рівненська область
| Comments: |
