Невістка – не чужа кістка,

Підпис відсутній

Приходила до незнайомих дівок у чужих селах
Коли найменший, Василько, відслужив в армії, повернувся додому. Бачив він, як з роками матері робота все важче дається, тому не раз вихоплював у неї з рук тазик з пранням і біг до ставка полоскати, мив підлогу, сапав буряки, обгортав картоплю. Знала, що всяка робота йому під силу і все зробить до ладу.
Одразу після армії Василько ще бігав з товаришами до клубу, а потім перестав. Коли хлопці вихвалялись своїми походеньками, він мовчав. Текля не спала ночами. Подумки ходила вулицями села, відшуковувала в пам’яті, де ще і в кого залишилась дівка. Надходив ранок, Текля звично підпалювала піч і бігла на досвітки до молодших сусідок. І так, ніби між іншим, між словом, вивідувала, наводила справки. Довідавшись, що у тої дівки хтось уже є, а та чекає, а в тої заручини, одягала святечне, брела в сусіднє село до церкви. Розпитувала там, вивідувала, приглядалась, і не знала, як краще вчинити. Один Бог тільки знає, як їй, старенькій незнайомій жінці, одні дівки давали відкоша, коли вона переступала поріг їхньої хати, а другі крутили біля скроні, коли до-відувались, за чим прийшла.
Молилася і просила Бога. І почув, мабуть, її Господь…
– До Варки Маковей на 8 Березня племінниця приїхала, – прибігши по сито, сусідка на ходу кинула в її хату звістку.
Вимішуючи тісто на пироги, Текля вже не думала, які вони вдадуться. Руки робили своє, а голова – своє. Вона вишукувала привід, як зайти до Варки. Спільного з нею нічого не мала, хіба лиш, що корови в одній череді пасли, вітались при нагоді. Софрониха вперто шукала привід, але будь-яка її видумка не була варта чогось путнього.
– Піду завтра й так, – врешті визріло остаточно правильне рішення.
В неділю по обіді, коли уже відправили в церкві, Текля, нашвидкуруч перекусивши, поспішила в кінець вулиці.
– Доброго дня вам! Оце прийшла до вас… – і ще не закінчила, як Варка всадила її до столу, здогадуючись, чого Софрониха прийшла. Чула, як старенька останнім часом вперто шукала собі невістку. Випивши по чарочці, розгомонілись. Слово по слову, і Текля Софрониха вже знала, що Наталка (так звуть дівчину) живе в їхньому районі, закінчила інститут, дошкільний відділ, але садочки позакривали, і вона, оте карооке смагляве дівча, щороку їздить на буряк. Текля посміливішала і вже розповідала, розповідала про свого сина.
– Наталко, слухай, дитино, ось і Варка не дасть збрехати, що хороший і роботящий у мене син. – Може, я принесу його альбом, і ти побачиш, який він у мене, – тільки й встигла сказати. Зрозумівши кивок Варки по-своєму, мерщій кинулась у двері.
Вже на вулиці відчула приплив свіжості та сил. Бігла через городи навпростець. Відчинила в шафі дверцята, вихопила Васильків армійський альбом – і прожогом назад. Ще довго у теплій хатині Варвари розглядали фотографії.
– Оце він моряк, оце з товаришами, а оце корабель, а оце море… О, Боже, а оце грамота від самого президента за відмінну службу! – О, як добре вона тут пригодилась, цей неочікуваний штрих таки переконав, здається, Наталку, що її Василько – найкращий.
– Так то воно так, – підтвердила схвально Варка. – Але Наталці ні з ким до клубу ходити, добре було б, якби Василько прийшов та запросив її.
Обпекло, струсило від тих слів Теклю. Та де там їм знати, що не прийде він ось так, а взнавши про її візит до Варки, ще присоромить, нагримає.
Отак перекидаючи розмову і сторінки альбому, не зогледілись, як поповзли сутінки. Текля поспішила додому. Наготувала свині, причинила курник – і до сусідки Ольки, бо знала, що лиш там може відшукати свого Василька.
– Ото повитріщались на телевізор! – накинулась на них Текля. – Така дівка приїхала до Варки на 8 Березня!
– Чого ви, тітко, розкричалися. Та бачили ту Наталку. Красива, ну і що. Додивимось – і підемо покличемо до клубу.
Пробігла лукавинка по обличчі Теклі Софронихи – воно засяяло, навіть зморшки розбіглись на хвильку.
Після першої зустрічі заслала сватів
І спала, і не спала, прокидалась, засинала і знов прокидалась, кидала погляд на застелене ліжко сина… Прислухалась до темряви, підбігала до вікна, вдивлялась.
Син прийшов під ранок, як ніколи, збентежений та радісний. Мати є мати. У спалахові очей вона вловила те, про що думала, те, на що надіялась, і тепер вона нізащо не відступить.
Увечері, попоравшись по господарству, Василько звично прикипів до телевізора. Тьохнуло в серці, вкрався неспокій:
– Я до сусідки, – кинула на ходу, а сама через городи, та в кінець вулиці до Варки.
– Варко, подобається мені твоя племінниця, та й Василькові небайдужа. Запитай у Наталки, чи не проти буде, як я на цій неділі сватів зашлю, – строчила, не переводячи дух, боячись, що хтось її випередить, переб’є.
Спантеличена Варка шукала очима на поміч Наталку, а та здивовано виглядала з-за дверей, так і не розуміючи до кінця, що з неї хочуть.
– Наталю, а йди-но сюди і дай відповідь.
– Так, – тихо сказала, а самій наче громом і блискавицею опекло обличчя. І не розуміла Наталка, що воно робиться, що воно діється і як потім розв’яжеться.
...Відшуміло весілля, відіграли музики. Роз’їхались дочки із зятями, розійшлись сини з невістками, відповзли насмішки й пересуди. Вона знає одне, хто і засудив-посміявся, а хто і схвалив такий її крок.
В селі, як в селі – все, як на долоні: можеш і не побачити, а почуєш точно. А їй від цього, як кажуть тепер молоді, ні холодно, ні гаряче, бо знає: син її в парі. Вона, Текля Софрониха, колише тепер онука, а він такий непосида та вередун – ну, геть тобі в бабу. Такому невістки шукати точно не доведеться.
Анастасія ПІСОЧНА,
Волинська область

• Нравится
•