Сексуальний збоченець «полював» на жінок
Ця кримінальна історія сталася в одному із сіл Любешівського району. Того лютневого вечора Галина запізнювалася з роботи додому. Але її чоловік, знаючи, що таке іноді буває, бо працювала продавцем у приватному магазині, і якщо привозили товари, то мусила затримуватися, щоб їх прийняти, спочатку не переймався цим. Та коли після дев’ятнадцятої (о тій порі зазвичай зачиняла крамницю) минула одна, а потім і друга година, занепокоївся і вже зібрався вирушати на пошуки, як дружина нарешті зайшла до хати. Душа у нього похолола: жінка була розтріпана, схвильована, одяг виваляний у снігу. Так, тривога чоловікова була не даремною: з дружиною сталася біда. А прийшовши трохи до тями, вона, плачучи, розповіла все, як було…
Іван розкошував на волі. Перша “ходка” закінчилася для нього, можна сказати, вдало: недосидів майже рік. А що умовно відпустили – то яка різниця, головне, не за колючим дротом був тепер, а вдома. На роботу ніхто не жене, їсти батьки дають, та й гривню яку коли-не-коли підкинуть на пиво. Живи, не журись! Якби ще молодичку гарячу під бік, щоби могла, коли йому заманеться, не тільки “обслужити” як слід, а й на “штучки” різні була удатна, – тоді взагалі не життя було б, а малина. Проте з молодичками в Івана була проблема. Знаючи в селі про його жереб’ячу славу та минулі подвиги на жіночому фронті, жодна зав’язувати любовні стосунки з ним не хотіла. Що ж, їм же гірше: три роки тому не витримав, перестрів у темному кутку дівча, яке необачно поверталося пізньої пори з клубу саме, і “відвів” душу. Пригрозив смертю, щоб не здумала розпатякати про те, що він їй зробив. Але дівчина таки заявила. Та ще й незайманою, як на те, виявилася. Довелося сісти на лаву підсудних і вичавлювати милосердя в суддів побрехеньками про важку чоловічу долю і свою неконтрольованість через випите. Не допомогло – таки дали чотири з половиною роки.
До армії Іван не палив і спиртного не вживав. Повернувшись, навчився. Горілка стала для нього щоденним допінгом, стимулом до життя. Крім того, спиртне загострювало уяву, і він уже відчував себе не простим селюком, а поліським Казановою…
***
Для Галини той день минув звичайно, як і всі інші, проведені за прилавком. Ну, може, хіба частіше, ніж у попередні, навідувався в її магазин Іван. Славу в селі цей молодик мав недобру, але що з того, клієнт є клієнт: продала йому і перший раз, в обід, і вдруге, увечері, по літрі пива. Помітила, що ще в обід він був п’яний, але ж то не її діло. Власне, Івана, хоч і набагато молодшого від неї, знала добре, бо жив неподалік. Пам’ятає його школярем: розбишакуватий, правда, був, але батьки його тоді тримали в шорах. То вже після армії односельці стали помічати, що на жінок дуже ласий. Матері застерігали своїх дочок, щоб уникали з ним контактів. Вірилось і не вірилось у таке, бо ж хлопець після армії недовго парубкував – одружився. Невже своєї молодички було замало? Виявилося, що таки мало. Невдовзі засудили чоловіка за зґвалтування.
Коли ж Галина замкнула крамницю й пішла темною вулицею додому, незабаром почула позаду поспішливі кроки. Але не озиралася: нехай собі, час ще не пізній, ледве перевалило за сьому, майже центр села – чого тут остерігатися? Та раптом хтось схопив її ззаду в дужі обійми і дихнув різким перегаром. Зойкнувши від страху й несподіванки, повернула голову й впізнала Івана.
– Ти що? – обурилась такою фамільярністю знайомого, котрому за віком у матері годилася.
– Ой, пробач, я помилився! – відповів той, випустив з обіймів, але продовжував іти поруч.
Галина трохи заспокоїлася: може, й справді помилився, а що не відстає, то їм же додому по дорозі.
Іван спочатку поводився нормально, говорили про те-се, та коли дійшли до порожніх хат, ні з того, ні з сього запропонував “інтим”. Галина, звісно, відмовилася, проте це його не зупинило: почав чіплятися брутально, ще й погрожуючи:
– Як дам, – замахнувся пляшкою з-під пива, – то тут і зостанешся!
Перелякана жінка намагалася його заспокоїти, але годі було щось вдіяти: нападник схопив її і потягнув до хати із забитими вікнами. Закричала, намагалася вирватися, та, отримавши кулаком по голові, впала. Іван, як дикий звір, накинувся на неї, зірвав одяг, роздягнувся сам… Близько двох годин тривала наруга. Коли його не вдовольняла поведінка жертви, штурханами і погрозами примушував до активності. “Як не будеш слухняною, – гарчав, мов пес, – то станеш калікою: порву п…у!”
***
Вранці наступного дня Галин чоловік пішов до Іванових батьків і розповів про вчинок їхнього сина. Мовчали, опустивши голови від ганьби, бо добре знали, що до такого він схильний. “Тюрма його зіпсувала, – казав на допиті Іванів батько. – Був же хлопець як хлопець, на водія вивчився, одружився. Як посадили, правда, жінка з ним розлучилася – дітей у них не було. Після тюрми запив, а будучи п’яним, не контролював своїх вчинків, ставав грубим. Ми за ним наглядали. Того дня я шукав його, але приятелі сказали, що він подався у сусіднє село. Отак і не встерегли…”
Заздалегідь дбаючи про пом’якшувальні обставини (адже кримінальний досвід уже мав), Іван, притиснутий фактами, у скоєному зізнався і покаявся. Зрештою, крути не крути, та коли ти з “душком” – не відмиєшся. Та раптом, коли справа наближалася вже до суду, від зізнання свого відмовився, звинувативши у своїй нещирості слідство: буцімто застосували щодо нього фізичний вплив. Контакту з Галиною, правда, у той вечір не заперечував, але стверджував, що ніякого “інтиму” з нею не мав, просто штурхнув кілька разів жінку сп’яну. Для більшої аргументації своєї нової “щирості” узяв, та й зізнався у ще одному злочині – крадіжці дроту з електричних стовпів. Одначе прикритися хуліганством і злодійством ґвалтівникові не вдалося, адже рецидив було видно, як на долоні, тож отримав на “повну котушку”: 8 років і 8 місяців позбавлення волі та ще майже чотири тисячі гривень компенсації “Волиньобленерго” за вкрадений дріт.
***
Коли цей матеріал було вже практично написано, я зустрів свого давнього знайомого з того села. Звісно, поцікавився, як односельчани сприйняли цю історію, що говорять про гвалтівника і чи справедливим вважають вирок суду.
– Катюзі по заслузі! – випалив пристрасно знайомий. – То не людина, а якийсь сексуальний упир! Не зрозуміло, чому його взагалі випустили тоді достроково. Ви думаєте, тими дівчинкою і жінкою, над якими він поглумився, обмежується список постраждалих від його маніакальної злочинності? Якби ж то! Якось його були буквально стягнули з вісімдесятирічної бабці люди, що прибігли на її крик. А скільки ще жінок і дівчат побоялися чи посоромилися заявити куди слід після “контактів” з ним?! Отакий монстр тероризував село. Сподіваємося тепер, що раніше, як за вісім років, він не повернеться.
Тарас ІВАНИШИН,
Волинська область
| Comments: |
