Чуже добро голодранцям завжди перед очима мерещилося

Нещодавно у публікації про бій під Крутами наша газета вже познайомила читачів з Олександром Гаврилюком, батько якого був учасником того бою. Сам Олександр Остапович, як і все покоління українців, що жило при польській владі й совєтській окупації, зазнав чимало горя й біди. Саме ці люди є тією найправдивішою історією, яка відкриває завісу страхіть минулого, «оспіваного» істориками, поетами й письменниками «соціалістичного реалізму». В силу різних причин не всі могли залишатися такими, як Василь Стус, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ліна Костенко... Тому спілкування з цими людьми – це завжди, ніби ковток джерельної води. Лише не перестаєш з гіркотою дивуватися: як можна було ту всю наругу стерпіти й пережити?

Штани замерзали –  і у ноги ставало тепліше

Олександр Остапович – це той справжній і небайдужий українець, якого цікавило все, що стосувалося рідної держави, як він сам каже: «Починаючи ще від печенігів, знав про всіх, хто ліз в Україну. Кожда зараза сунула на нашу благодатну землю, і кожда зараза хотіла нас знищити». Не дивно, що дитиною перечитав усі книги невеличкої місцевої Романівської бібліотеки. А ще відвідував юнацьку пластунську організацію, де проходили військову муштру, вчили  стройові патріотичні пісні, які пам’ятає донині, незважаючи на свої 82 роки. І ті вірші, які вчили за польського панства. «Не на шовкових пелюшках, не у величному палаці – в хатині бідній він родивсь, серед неволі тьми і праці. І виріс він, і кобзу взяв, і струн її торкнувсь рукою, а пісня дивна полилась, повита вічною борбою. В тій пісні людям він співав про горе кайданів брязкучих, будив від сну, пророкував їм вищу і найкращу долю» – такі рядки про Шевченка процитував мені Олександр Остапович.
Батько працював на польській залізниці, отож господарки великої сім’я не мала. З двох гектарів землі могли прогодуватися самі (Олександр Остапович мав ще сестру) і тримати дві корови, пару свиней, птицю. Зрештою, не бідували, бо 170 злотих, які отримував батько, вистачало, аби дітей достойно одягнути й забезпечити усім необхідним. Але й збережень теж не мали – у 1933 році батько почав будуватися. А до того ж, як ми уже писали, не погодившись прийняти католицтво, у 1938 році він втратив роботу. Коли 1939 року на західні землі України прийшли совєтські окупанти, то сім’я, втративши годувальника, фактично залишилася голодною, голою й босою. Енкаведисти,  довідавшись, що Остап Гаврилюк був у петлюрівській армії, забрали його і згодом припаяли шість років тюрми. Мама ніде не працювала. 14-річного Олександра совєти змусили йти на заготівлю лісу для донбаських шахт.
– Я не мав у що взутися, – пригадує те лихоліття Олександр Гаврилюк. –  Дід один навчив плести постоли. Ото в них і тонких штанцях ходив у ліс, а снігу там лежало до пояса. Вже за годину штани були мокрі до ниточки. Холодно – не розказати. Але вже як штани замерзали, то ставало тепліше. Від застуди, певно, рятувала піч – тільки приходив додому, мама заганяла туди відігріватися. Але тепер мучуся – маю варикоз, а ще ноги дуже сверблять. Я одне запам’ятав: коли прийшли перші совєти, одразу почався «дєльож», і людей повезли в Сибір. У нас тут теж була КПЗУ, дехто за комунізм навіть відсидів 10 років. О, поляки комуністів не терпіли. Але й Сталін їх теж не признав потім. За Польщі у нас було багато комуністів на Верхівці, в Романові. Потім ці голодранці й перші злодії у селі ділили чуже добро, причепивши собі якісь пов’язки на рукави. Чуже їм завжди перед очима мерещилося. Тоді комуністи стали вишукувати націоналістів, бо поляки хоч трохи давали їм поблажку, і зразу у тюрми позапихали. Недарма кажуть, що зло породжує зло. Люди мусили брати у руки зброю, аби боронитися від цього зла і злиднів, що прийшли на їхню землю й у хату. Кожен господар мав корови, свиней, збоже – все віддай в колгосп. «Гуляй душа, пекла нема» – таким був лозунг більшовиків, у них було «головокружение от успеха». Ленін, Сталін, ох, наробили біди людям.

Хазяйську хату розібрали на... клуб

– Але й при Польщі добра не було...
– При поляках не було великого добра. Але ви маєте знати, хоч вони переводили на католиків, проте тоді була українська автокефальна церква, і ніякій Москві вона не належала. Не треба забувати, що поляки вчили нас культури. Що я у них і дотепер одобряю? Значить, те, що комендант ходив і дивився, щоб на кожній криниці був дашок – аби ніяке сміття туди не падало. І треба було табличку повісити про аналіз води: «Здатна до питця по пшиготуванню, здатна до питця без пшиготування». Давалося на це два-три місяці. На кожному возі мала бути табличка, яке село й гміна, і мав висіти фонар – ніч в дорозі застане, то запалюй. Дивилися й на господарку. Що гріха таїти, оправлялися тоді за хатою. Вони заставляли будувати уборну і всередині білити вапном. Воно ж вбиває мікроби. За Польщі на торговлю і медицину монополію мали жиди. Українці працювали на землі.
Коли прийшли німці, мене вивезли на роботу в Німеччину. Спочатку був на заводі чистильником авіамашин, потім нас забрав бауер на сільськогосподарські роботи. Ставився він до нас добре: кормив, одягав. Був зацікавлений, щоб робочі не хворіли. Пам’ятаю, як бомбили Німеччину. Англо-американці запускали одразу по 100-500 літаків, які називали «літаюча крепость». Мали по 12 членів екіпажу. Як чорна хмара, налітали на об’єкт і скидали бомби. Після того – не пройти, не проїхати. Вже як нас звільнили, бауер добре заплатив, і я поїхав в Гамбург купив японський костюм, галстук, шляпу, сорочки. Нам пропонували їхати, куди хочемо. А хотілося додому. Посадили в машину по 20 чоловік, дали ящик продуктів, в якому було все, навіть консервована ковбаса 1914 року випуску. Переїхали Ельбу – там лозунг «Добро пожаловать» і стоять ешелони. Нас оточили, одних в один бік, інших, власівців, – в другий. Нашу колону прогнали 30 кілометрів пішки. І тоді до мене один каже: «Ах, й... твою мать, то ти, сукін син, був у Германії і тепер паном ходиш». А я в шляпі, японському костюмі, файних туфлях... До мене дійшло, що совєти таких не люблять – вони голодранців шанують. Забрався на горище, бо знав, що там у німців можна знайти старий одяг. Підібрав собі комбінезон поношений, рюкзак покинув, а костюм і шляпу на стовп почепив. Тоді вже до мене не мали діла. Знаєте, одна німка хотіла мене оженити на своїй дочці. Мала завод, а чоловік і син загинули на фронті. Дурак, не остався. Нас шість місяців тримали у перевірочно-фільтраційному пункті: НКВс винюхувало, чим ми займалися. Називали нас репатріантами. Після перевірки призвали в армію і направили у Східну Прусію. Потім потрапив під Кенігсберг (Калінінград). Написав з армії голові колгоспу Крижановському, щоб не розбирав хату, бо я готувався до демобілізації. Маму з сестрою хотіли вивезти на Сибір, але вони втекли через вікно до маминої сестри у Піддубці й потім переховувалися. Але хату розібрали. Не було куди повертатися, і вирішив залишитися «свєрхсрочно», щоб допомагати мамі з сестрою і татові. У 50-му році приїхав у відпустку і запитав голову: «Нащо ж ти  розібрав хату?» «Не вистачило матеріалу на клуб», – сказав мені. Звернувся до прокуратури, але там пояснили: «В Советском Союзе три собственности: личная, государственная и колхозно-кооперативная. Ваш дом на територии колхоза – как правление решит, так и будет. Или пишите министру обороны Ворошилову». Нічого не писав, бо знав, що всі папери вернуться назад. Тоді вже був командиром комендантського взводу.
У 1954 році, коли тата випустили з тюрми, заїхав за мамою, і поїхали до батька на Воркуту. Знайшов їм там квартиру. Ніколи того не забуду: всі виходять з тюрми –  і у вишитих сорочках. Моя жінка, вона родом з Калузької області, тоді несподівано сказала: «Саш, ты смотри, здесь вторая Украина!» Так, по Сибірах була наша Україна...
Коли 1972 року помер батько Олександра Остаповича, він тоді, будучи демобілізованим з армії, переїхав до Луцька, бо совєти хотіли забрати квартиру, в якій живе й досі з дочкою. Тут влаштувався інструктором зі стрільби у ДТСААФ. Зараз з трепетом говорить про ті нагороди, які отримав уже в незалежній Україні. Хоча теж мав чимало й совєтських грамот і нагород. Ровесники Олександра Остаповича майже всі померли, тож спілкування поза хатою уже не те, що було раніше. Але він  досі з цікавістю слідкує за політикою в державі, переживає за цю державу і вірить, що справжня Україна мусить бути...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк

 

• Нравится
•