Плакатись не в її характері
Добрі карі очі вродливої жінки заіскрилися внутрішнім вогнем. Заметушилася, помітно накульгуючи, щоб запропонувати крісло у чистенькій кімнаті, якій додавала затишку яскрава красуня-ялинка.
– Скоро мені треба буде інвалідного візка, а не скутера, бо за цей рік нога покоротшала ще на сантиметр, – сказала господиня, і по хвилі додала: – Ніколи не думала, що ви приїдете. Коли подружка принесла газету і показала замітку про мене, я аж заплакала. Не хотіла, щоб відкривали рахунок на моє ім’я, а написала до редакції тому, що знаю: є благодійні організації, які хоч чимось допомагають людям. Гадала, що, може, й мені підсоблять придбати беушного скутера, бо їздити на велосипеді вже несила. До магазину майже кілометр, і не будеш морочити людям голову, щоб принесли хліба. Та й моя 85-річна мама живе у сусідньому селі Дубляни, вже місяць з нею не бачилася.
– А чому вона не перейде жити до Вас?
– Не хоче, бо ще співає у церковному хорі, веде хазяйство і садить город. Допомагають їй внуки, а я не можу. Бо й сама мушу просити сусіда Юру, щоб приніс відро води. Добре, що хоч врешті вдалося провести газ, і першу зиму я з теплом, – киває у бік грубки, в якій гуде полум’я.
– А ви живете самі?
– Сама. Діти вже дорослі, поженилися і мусили йти у прийми, бо у мене із житлом були проблеми. То довга історія…
– Розкажіть.
– Я – пізня і єдина у батьків дитина. Жили ми на хуторі біля Дублян. Мали великий новий дім, господарські приміщення і сад – дід мій і тато були майстровитими. За десять років нам так і не провели світла, тож я вчилася при керосиновій лампі. Тоді була така політика: переселяти людей з хуторів у села. Наш дім знесли, сад довелося викорчувати і перевезти усе в Дубляни, де дали землю під забудову. Мама дуже плакала. Тато ледве звів якусь тимчасову халупку і залив фундамент, та й помер. Бо нелегко під шістдесят починати усе заново. Вийшовши заміж, я поневірялася із сім’єю по приватних квартирах. Оскільки після закінчення Кременецького педучилища працювала за направленням у Демидівському дитсадку вихователем, там і стала на чергу на житло. Поставили навіть на першочергову, так як дім наш знесли. Але 24-квартирний будинок, у якому мала отримати житло, будували довго і… заморозили. Отож, скористалася пропозицією перейти на роботу завідувачкою нового дитсадка у селі Княгинин, де обіцяли квартиру. Дали ось цю. Але й досі її виплачую і ще не приватизувала.
– А чоловік де?
– Через випивку не втримався в училищі майстром і ще у 1982 році подався на заробітки. Та й з кінцями. Шукали його мати, моя свекруха і сестра. Знайшли аж в Узбекистані. Проте навіть на випровадини сина до армії і на весілля дітей не приїхав. Допомагали мені ставити їх на ноги добра свекруха і його родина. 15 років була сама. Тоді зійшлася з одним чоловіком, вчителем, але прожили недовго, бо він раптово помер.
Київські фахівці дубнівським не указ
– Чому ж Вам дали тільки третю групу при такому діагнозі? – запитую, розглядаючи великий рентгенівський знімок, на якому головка лівої кульші влізла в таз, бо хрящ повністю стерся без змазки.
– Нашу територію комісує Дуб-нівська МСЕК. На комісії приголомшили, що навіть третю групу дають з натяжкою, оскільки я ще мало лікувалася. Сказали, якщо не згідна, то маю право звертатися у Рівненську обласну комісію, а далі – у Вінницьку регіональну. У мене не було сил боротися.
Що за цією фразою, неважко уявити. У 46 років, коли ще до пенсії за віком далеко, ситуація для Людмили Арсенівни складалася плачевно. Вона не могла вже вистояти день на цементній підлозі у холодному кафетерію, куди довелося перейти на роботу, коли садочок з початком перебудови закрився. Через нестерпні болі в суглобах роботу мусила покинути. Отож, пробувши майже рік без зарплати і пенсії, змирилася з третьою групою, за якою отримувала хоч 372 гривні. Треба ж платити за житло і знеболювальні препарати.
– Мені вводили дорогі ін’єкції у суглоби, але нічого це не дало, – каже пані Людмила. – Справа в тому, що я хворію уже 15 років. Та діагноз ставили зовсім інший: защемлення сідничного нерва, остеохондроз. На лікарів я не скаржуся, сама винна, що терпіла біль і похопилася аж тоді, як ліва нога почала всихати. Виявляється, у мене з дитинства була хвороба Партеса, тобто бракувало у суглобах змазки. Рівненський хірург Денисюк, до якого поїхала на консультацію, з прикрістю констатував, що час втрачено, і тепер консервативне лікування нічого не дасть, а конче потрібна операція. Проте відмовився її робити, бо ситуація у мене дуже складна. Рекомендував їхати до Києва.
В Інституті травматології та ортопедії діагноз підтвердили і детально розповіли про “перспективи” ендопротезування кульшових суглобів. Професор навіть показав Людмилі, як виглядає цей штучний суглоб. Ще раз їздила до Києва донька Людмили Наталя домовлятися про операцію. І їй сказали, що якби у матері була друга група, то прооперували б безкоштовно.
Читаю висновок київських спе-ціалістів: “…Хворій рекомендовано оперативне лікування і протезування тазостегнових суглобів. Взята на облік по третій клініці Інституту. До виклику на операцію – проходження МСЕК за місцем проживання. Рекомендовано другу групу”.
– Чому ж Ви не подали цього висновку медичній комісії? – дивуюся.
– Подавала, але вони його до уваги не взяли.
На операцію треба чималі кошти. Діти втішали маму, що гроші десь позичать, а їхати треба. Цими днями Людмила вже збирається їхати. Знайшлася добра душа, що підтримала її у скруті. Але жінка дуже просила до операції про це не писати. Опісля розповість сама.
А наразі сповіщаємо особовий рахунок №3935 у Демидівському відділенні “Ощадбанку” Рівненської області: МФО 333368 “Ощадбанк”, р/р №2909698409, код 09333401. Одержувач: Людмила Арсенівна Тимощук.
Підтримаймо морально і матеріально цю милу жінку, яка запалила свічку в молитві до Бога (фото із сімейного альбому). Не згасімо ж свічки її надії. Всі ми ходимо під Богом. Так хочеться, щоб пані Людмила прийшла своїми ногами до храму зі щирою молитвою вдячності добрим людям за підтримку, за віру у добро.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Рівненська область
Comments: |