Руку й серце запропонував… у лікарні
Підпис відсутній
Закохалася на дискотеці
Мирослава вже не перше літо приїжджала відпочивати на Світязь до своєї подруги Олександри (“маленька Сашенька”, так ласкаво її кликали друзі й однокласники). Вони дружили з дитинства, продовжуючи теплі традиції своїх батьків. Колись їхні мами навчалися разом у Луцьку, а як роз’їхалися (одна залишилася в місті, а друга повернулася на Світязь, де мала сім’ю та роботу), вирішили будь-що кожного літа зустрічатися на Світязі. Коли попідростали їхні доньки, стали наче сестрами.
...Минали роки. Міра вже перейшла в 11-й клас, Саша – у 8-й. На кавалерів стали задивлятися. Але ж у селі все, як на долоні. А Сашу мама навіть у клуб на танці не пускала, не те що коло хвіртки з хлопцем постояти, мовляв, від гріха подалі. Тому дівчатам довелося придумати план.
– Мамо, розпочала Олександра, – ми тут з Мірою вже й так у хаті засиділися. Підемо десь на сусіди, добре?
– Йдіть. А до кого? Чи довго будете?
– До дівчат тітки Варки. А як забалакаємося, то й затримаємось, – обидві подруги радо одяглися й прямували у сусідську хату.
Посиділи там трішки, дочекалися, поки їхні батьки спати лягли, а тоді давай переодягатися, підмальовуватися – й на танці.
Для обох подруг це був перший “вихід у село”. Дівчата зайшли до танцювального залу й принишкли в куточку. Їхню появу, здалося, ніхто й не помітив – усі танцювали при легкому, напівтемному освітленні.
– Вас можна до танцю? – раптом голос якогось хлопця перервав мовчанку.
– Так, – погодилася Мирослава.
Того вечора був тільки один танець у Мирослави зі Святославом. Але між ними зародилося те світле й ніжне почуття – любов.
У дівчини стався мікроінсульт
Почалися таємні зустрічі під місяцем. Вони тривали недовго, але побачення й розлуки ще більше змінювали той вогник кохання, що починав розгорятися у юних 17-річних серцях.
Спочатку Мирослава і Святослав бачилися тільки влітку. Потім вона стала приїжджати на Світязь ще й взимку. Міра вже була студенткою-третьокурсницею Київського університету.
...І знову на Різдвяні канікули мчала на Світязь. Міра, щойно розпакувавши речі, випурхнула з будинку Саші й опинилася в обіймах Славіка.
“Як довго ми не бачилися!” – хотіли сказати одне одному. Але довгі поцілунки не давали змоги говорити. Той вечір так швидко сплинув і так швидко прийшла ніч, що й не зчулися.
– Славіку, щось мені голова розболілася, – раптом поскаржилася Міра, – може, то з дороги, піду вже відпочивати.
– Ну, ще трішки постій зі мною, ми ж цілих півроку не бачилися! – благав кавалер.
Побачення просто неба затягнулося до... четвертої години ранку. Більше стояти Міра просто не змогла. Повернувшись до хати, зайшла у кімнату і стала пошепки будити Сашу:
– Дай таблетку, щось голова болить.
Тієї ночі вона так і не заснула. Вранці поскаржилася на страшний біль Сашиним батькам. Ті привезли з райцентру сильніші ліки, але й вони не допомогли. Довелося телефонувати в Луцьк.
Мама Міри не забарилася. Побачивши безсилу, хвору доньку, відразу забрала її додому. До вечора “швидка” забрала Міру в лікарню.
...Святослав, радісний і закоханий, ніс червоні троянди своїй милій, в уяві малюючи картину їхньої зустрічі. Замість Міри його чекала схвильована Саша.
– Де Міра? – не привітавшись, запитав.
– А хіба вона тобі не казала, що їй голова болить? Міра в лікарні...
Тієї ночі й він не спав, писав листа: освідчувався в коханні дівчині і просив вибачення у її мами.
Відповіді так і не отримав. Потім був ще один лист, ще і ще. Писав їй майже щодня, а вона й словечка не зронила. “Нагнівалася”, – думав, але вперто сідав за чистий аркуш паперу й вкотре вибачався. Врешті, він знову зайшов до Саші, щоб розпитати, що з коханою. У відповідь почув, що Міра лежить у лікарні в Києві, шансів повністю видужати у неї майже нема. Виявилося, у Мирослави стався мікроінсульт.
І в здоров’ї, і в хворобі...
У Києві зробили все можливе, щоб відновити функції організму дівчини, але лівий бік Міри впродовж місяців залишався нерухомим. Доліковуватися її виписали до Луцька.
...Вона сиділа на лікарняному ліжку без макіяжу, без зачіски, вставати ще не могла. Її права рука щось вимальовувала на аркуші паперу. Сердечка. Великі й зовсім дрібненькі. Десятки, сотні – весь аркуш змалювала. На очі набігали сльози, а подзвонити Славіку й розповісти про свою безпомічність так і не змогла. Страждала мовчки, сама, гамувала в серці і біль, і спогади, і кохання. Хіба може мріяти про нього тепер, скалічена долею?
Та раптом двері палати прочинилися. На порозі засяяла Славікова усмішка. Від неспо-діванки Міра на кілька секунд оніміла, а тоді поманила хлопця до себе.
– Заходь. Тільки не лякайся.
– Ти ж знаєш, що я люблю тебе! Тому немає ніякого значення, чи нафарбована ти, чи ні. Кохаю тебе і в радості, і в горі, і в здоров’ї, і в хворобі. Я тебе не залишу тут боротися саму, ми подолаємо твій біль і твою недугу разом. Ти вийдеш за мене?
***
...Розмова Славіка з майбутньою тещею не вдавалася. Він просив у неї руки і серця Мирослави.
– Ти розумієш, що вона хвора? – мати Міри ледве не кричала.
– Вона не хвора! Он, уже ходить. А те, що на ліву ногу накульгує і не може поворушити лівою рукою, то це тільки справа часу. Ми продовжимо лікувальні процедури.
– А ти знаєш, що вона і їсти не зварить, і прати тобі не буде?
– Я ж із села, тож усе сам умію робити...
***
…Мирослава не ховала сліз від щастя, хоч навколо було стільки гостей. Вона – у білій сукні, а поруч він – коханий і такий надійний.
– Я не залишу тебе ніколи, до кінця днів наших обіцяю вірність і чесність супружу, – слова їхньої присяги на вінчанні лунали урочисто і щиро. Очі гостей блищали від зворушення...
Олеся КУЛІШ,
Волинська область
| Comments: |
