Коли зацвітає самшит, на озері слід чекати потопельника
Продовження. Початок у №№ 3, 4
– Розкажіть! – у моїх жилах збурилася нетерпляча кров, під’юджена таким інтригуючим вступом.
– Розказати неважко. Тільки ви не записуйте, бо поручитися, чи так воно було насправді, не зможу. Так-от, в урочищі Чорний Камінь, що на протилежному відсіль березі, росте незвичайне для наших країв деревце – самшит. Де воно там узялося: чи хтось посадив, чи саме вкоренилося – ніхто не відає. Проте дивина в іншому. Звичайний самшит цвіте, як і інші дерева, щороку, а на Чорному Камені не цвіте взагалі. Кажуть, правда, що він таки зацвітав – двадцять і сорок років тому.
– Оце і вся легенда? – розчаровано мовив я, бо єгер замовк. У відповідь він пильно подивився на мене. Обличчя його посерйознішало.
– Якби ж то... – зітхнув. – Кажуть, як тільки деревце зацвітає, біля Чорного Каменя з’являється потопельник.
– О, це вже щось! А можна туди, до Чорного Каменя? Подивитися, сфотографувати?
– Чому ж ні? Завтра й попливемо. Туди тільки човном і можна дістатися. Берегом – непрохідне болото.
– Звідки ж там беруться потопельники? Туристи?
– Усякі люди бувають на озері. От і ви приїхали...
– Лякаєте?
– Та ні, жартую, – усміхнувся він. – А до Чорного Каменя є й інша дорога, пішохідна. З того боку, від селища промисловиків, яке за кілометрів п’ятнадцять. Так що не така вже й глушина тут.
На березі нас зустрічала єгериха. Вона, взяла весла й пішла попереду. І все ж я вловив її миттєвий таємничий погляд на собі, і мурашки забігали в мене по спині, коли усвідомив приховану й водночас відкриту його суть. Ні, подумав я, щулячи плечі, залишатися тут довго небезпечно, та й совісно перед єгерем, цією щирою та привітною людиною. Ще нічого такого не було, а я вже відчував провину. Завтра подивлюся на той легендарний самшит – і додому.
Уранці, як тільки продер очі, найперше зиркнув: чи все на місці, чи ніхто вночі не приходив. Мої речі положення начебто не змінили, залишалися на місцях і папери на столі. Та коли, одягнувшись, став їх вкладати до рюкзака, з блокнота випала засушена бадилинка. Серце моє забилося швидше, а в скроні бухнуло жаром: отже, єгериха знову приходила! Я сів до столу, поклав бадилинку на чистий аркуш і довго розглядав. У гербарійних справах я був профаном, тож не виключено, що й звичайної ромашки в засушеному вигляді міг би не впізнати, та мучив проте мізки й напружував зір, вдивляючись у світло-коричневу маленьку бадилинку, що колись, очевидно, була квіткою. Що б це значило? Навіщо вона мені її підкинула? Хіба запитати в самої? Та наважитися на це не вистачало снаги.
До Чорного Каменя поведе єгериха
Одначе потрібно було збиратися до Чорного Каменя – останньої мандрівки озером (це я твердо вирішив). Судячи із сонця, ранок уже пізній. Єгер, мабуть, давно чекає. Дивно, чому він не розбудив мене, адже увечері наголошував, що вирушатимемо зарання?
У будинку було тихо. Я зазирнув на кухню, в кабінет – нікого.
– Івана шукаєте? – несподіваний дзвінкий голос єгерихи змусив мене здригнутися. – Його на світанку терміново викликали до лісництва. Не хотів вас будити. Якщо, каже, кореспондент не передумав пливти до Чорного Каменя, то нехай зачекає до завтра.
Вона вийшла з-за хати з пучком зілля в руках, одягнена по-лісовому: в плямистій захисній курточці, в джинсах, у єгерській шапочці з довгим козирком. Тісні джинси звабно підкреслювали її стрункі ноги, а в очах жінки вигравали лукаві бісики.
– Але завтра мушу повертатися до міста, моє відрядження закінчується.
– Тікаєте? Злякалися заклятого місця? – вона вже стояла переді мною і так близько, що я чув її запах, хвилюючий, бентежний, чув її тремтливий віддих, що гойдався на злегка розтулених соковитих вустах.
– Я не злякався, але почуття обов’язку… – пробелькотів, відчуваючи, як обвиває мене той дурманний запах, як проникає досередини й змушує стискатися серце.
– Дорогу до Чорного Каменя я знаю не гірше від Івана, так що можу і вас туди повести.
Далі буде
Микола ШМИГІН
| Comments: |
