Прокопчук «Вісник і Ко» в суд подав і програв
Славнозвісна башта
Не з’явився, бо не мав... адвоката
Та у грудні 2005 року (майже через сім місяців після опублікування інформації) керівник ТзОВ “Юлія” Анатолій Прокопчук (саме він керує підприємством, яке займається водопостачанням селища), подав на газету, редактора та автора матеріалу позов до суду про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди (від газети 50 тисяч гривень) та майнової (5 тисяч гривень) і зажадав по п’ять тисяч від редактора та автора. Позивач стверджував, що газета “звинуватила солідну організацію, а всі наведені відомості не відповідають дійсності”. Крім того, довгий час пан Прокопчук знаходився у стані “морального пригнічення та дискомфорту…” Далі звинуватив редакцію ледь не в усіх гріхах. Звісно, прочитавши такі звинувачення на адресу тижневика, редакція вирішила відстоювати свої права. І працівники газети, як законослухняні громадяни, разом з адвокатом Анатолієм Олексюком почали їздити аж у Володимирець на засідання суду. Походити по наших судах – все одно що море переплисти. Перший раз пан Прокопчук на судове засідання не прийшов, бо захворів. Вдруге він не з’явився, бо… не мав адвоката (так написав у заяві). Складалося враження, що позивач просто знущається. Тому суд ухвалив: залишити без розгляду позовну заяву Анатолія Адамовича Прокопчука. Однак яким же було здивування редакції, коли у травні 2006 року газета знову отримала… повістку про виклик до суду. І знову Анатолій Адамович звинувачував у тому, що “став нервовим, з діловими партнерами погіршилися відносини і втратив повагу серед односельчан, колег по роботі…”, газету. На засідання суду пан Прокопчук вже прибув. Головувала вже інша суддя – Л.О.Котик. На цьому засіданні суд ухвалив, як того і домагався наш адвокат, призначити санітарно-екологічну експертизу башти. Однак далі пан Прокопчук без поважних причин знову до суду не з’явився. Та редакція вже отримала листа з держуправління екології та природних ресурсів у Рівненській області, в якому повідомлялося, що “спеціалісти провели перевірку дотримання вимог природоохоронного законодавства при експлуатації артсвердловини на вулиці Гагаріна в смт Рафалівка Рівненської області. Встановлено, що зона санітарної охорони артсвердловини не огороджена. В її межах проводиться розорювання земель та здійснюється сільськогосподарська діяльність, що є порушенням вимог постанови Кабінету Міністрів. За результами перевірки складено акт, видані приписи на ліквідацію виявлених порушень… Власником артсвердловини та водогосподарських споруд на вулиці Гагаріна є ТзОВ “Металургія”, яке знаходиться у м. Кіцмань Чернівецької області. ТзОВ “Юлія” розглядається питання купівлі у ТзОВ “Металургія” даної арт-свердловини та водогосподарських споруд. До керівництва “Металургії” будуть застосовані відповідні санкції згідно з чинним законодавством”.
«Керівник ТзОВ «Юлія» неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності»
До цього Рівненська міжрайонна природоохоронна прокуратура у своєму листі додала: “Встановлено, що ця водонапірна башта перебуває в користуванні у ТзОВ “Юлія”, однак власником є інша юридична особа. На даний момент вирішується питання про переведення вказаної башти на баланс ТзОВ “Юлія” або іншої юридичної особи, яка виявить бажання стати власником. Також встановлено, що керівник ТзОВ “Юлія” неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за неналежне утримання водонапірної башти”. Напрошується питання: чому за гласність, за те, що редакція реально показала, у якому стані знаходиться башта, керівник подав до суду? Адже сам неодноразово притягувався до адмінвідповідальності. Вирішив поживитись за рахунок тиражної газети?
І ось вже аж на п’ятій зустрічі в суді (на три з них пан Прокопчук взагалі не приїхав, а на четверте не захотів зачекати) він подав заяву до суду, у якій попросив справу провадженням закрити у зв’язку з відмовою від позову. Притому спочатку заявив журналістові та адвокатові про це просто у фойє володимирецького суду. “А як же засідання? Ми вимагаємо засідання суду”, – заявив адвокат. Пан Прокопчук тільки махнув на це рукою. І… навіть не був присутній на засіданні, яке, до речі, відбулося тільки після того, як наполіг адвокат. Суд ухвалив відмову від позову Прокопчука прийняти і цивільну справу за позовом Анатолія Адамовича Прокопчука до редакції газети “Вісник і Ко” провадженням закрити. Стягнути з А.А.Прокопчука на користь редакції витрати на правову допомогу в сумі 1000 гривень. Однак настав 2007 рік, а грошей від пана Прокопчука редакція так і не дочекалася. Він так “квапиться” їх віддавати, як квапився і на засідання суду (нагадую, що із п’яти засідань, які відбулися, він був тільки на одному). Ми вважаємо, що пан Прокопчук повинен повернути ще й затрати на бензин, адже редакційне авто п’ять разів(!) їздило до Володимирця на суд. Та й морально ми так втомилися чекати повернення витрачених коштів, що аж “сон втратили, погіршилися стосунки між діловими партнерами та передплатниками…” І все через пана Прокопчука.
Газетний матеріал, у якому хоч одним рядком критикуються дії якогось чиновника, безперечно, викличе бурю гніву чиновника. Щось не пригадую, щоб за критику журналістам хтось дякував. А от до суду на ЗМІ подають часто. Як з такими позовами борються газети, як вони можуть захиститися від тих, хто хоче як моральну компенсацію стягнути з газети чималу суму грошей, ми попросили прокоментувати відомого адвоката Анатолія Олексюка.
Марія ДУБУК
Коментар адвоката
Крути не крути, не довів правоти – плати
Слово, як відомо, може возвеличити, може поранити і навіть вбити, особливо друковане або сказане в інших, недрукованих засобах масової інформації. Тому й відпо-відальність за нього висока. Йдеться про відповідальність, встановлену законом, за зловживання словом. Досить лише сказати, що захист честі і гідності людини знайшов своє найвище закріплення в основному Законі держави – Конституції України, що означає абсолютну недопустимість посягання на ці найвищі людські цінності. Звідси і право людини в судовому порядку відстоювати їх та притягати до відповідальності винних.
На жаль, не кожен, хто звертається до суду, позиваючись з газетою чи іншим засобом масової інформації, усвідомлює, що таким же недопустимим за законом є і зловживання цим правом. Як наслідок, суди буквально завалені позовами до газет, журналів, радіо, телебачення про захист честі і гідності, значна частина яких, якщо не абсолютна більшість, як кажуть, і виїденого яйця не варта.
Саме таким і був позов Анатолія Прокопчука до газети “Вісник і Ко”, яка в оспорюваній позивачем у судовому порядку публікації стосовно Прокопчука повідомила читачам, що він живе на іншій вулиці, п’є воду з іншої артсвердловини та вимагає від людей вчасно вносити плату за спожиту воду. Ось і всі відомості, які стосуються особи позивача. Знайти в них елементи чи хоча б натяки на приниження честі і гідності людини – все одно, що кістку у парному молоці відшукати.
Забаганки Анатолія Прокопчука обійшлися йому в тисячу гривень. Поки що. Хочеш не хочеш, а сплатити їх редакції газети доведеться, бо на те і створена Державна виконавча служба, щоб судові рішення не могли бути залишені без виконання. Хоч реальні збитки від надуманого звернення Прокопчука до суду для відновлення міфічно порушених його прав складають куди більшу суму. І для редакції газети, і, зрештою, для держави також. На розгляд цілковито безпідставної позовної заяви витрачено п’ять робочих днів: суддею та секретарем судового засідання з одного боку та трьома представниками редакції газети з іншого. Згідно зі спідометром редакційного автомобіля, для поїздок на судові засідання витрачено пального більш як на тисячу кілометрів. Ніхто інший, а саме недобросовісний позивач повинен відшкодовувати ці витрати. Такий закон ринкової економіки – за все треба платити. У тому числі й за безпідставне звернення до суду.
Це перше правило, яке необхідно пам’ятати тим, хто у звичайному критичному матеріалі намагається відшукати приниження своєї честі і гідності та отримати на цьому за допомогою судового рішення матеріальну вигоду.
Не зайве також, перш ніж звернутися з позовом до суду, ознайомитись із законодавством, яке регулює ці правовідносини, і, в першу чергу, із Законом України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 року. Згідно з його ст. 17, журналіст засобу масової інформації може бути притягнений до майнової відповідальності, коли поширені ним відомості не відповідають дійсності (підкреслюю, навіть у цьому випадку), лише за наявності в його діях умислу. Тобто коли ці дії були навмисними і їхня незаконність усвідомлювалась журналістом. З огляду на цю правову норму стягнення з редакції, засобу масової інформації або конкретного журналіста грошових сум на відшкодування майнової шкоди позивачу є доволі проблематичним.
Зрозуміло, що найбільш складним і актуальним для засобів масової інформації (як, власне, і для самих судів) є визначення тієї межі, перехід якої кваліфікується законом як посягання на честь та гідність особи. Певною мірою відповідь на це питання дають Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 року № 7 “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій”, а також Постанова від 31.03.1995 року № 4 “Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”. Відповідно до цих настанов критична оцінка певних фактів та недоліків, що мали місце, а також діяльності працівника, пов’язаної з виконанням ним своїх службових обов’язків, не підлягає спростуванню і не може бути визнана відомостями, які ганьблять особу.
І вже зовсім спокійно представник засобу масової інформації в судовому засіданні може почуватись тоді, коли у нього на руках буде підписана Україною в числі інших держав Європи Конвенція про захист прав і основних свобод людини, а на додаток до неї – рішення Європейського Суду з прав людини від 29.03.2005 року у справі “Українська прес-група проти держави Україна”. Саме в цих міжнародних документах дохідливо і чітко розмежовані поняття: “оціночні судження” і “факти”. Перші, якими б неприємними для особи вони не були, як-от авторська думка, спростуванню не підлягають, другі є предметом судового розгляду лише в тому випадку, коли одночасно носять характер конкретних відомостей, не відповідають дійсності і ганьблять людину з точки зору закону чи моралі.
Анатолій ОЛЕКСЮК,
адвокат
На жаль, не кожен, хто звертається до суду, позиваючись з газетою чи іншим засобом масової інформації, усвідомлює, що таким же недопустимим за законом є і зловживання цим правом.
І вже зовсім спокійно представник засобу масової інформації в судовому засіданні може почуватись тоді, коли у нього на руках буде підписана Україною в числі інших держав Європи Конвенція про захист прав і основних свобод людини...
| Comments: |
