Коли зацвітає самшит, на озері слід чекати потопельника
Продовження. Початок у № 3
У єгеря й справді шкіра на обличчі обвітрена, засмагла і задубіла, та й чоловік він, а чоловіки швидко пристосовуються до умов. Але як витримує його дружина?
Вечеряли втрьох. Стіл угинався від страв: була і тушкована зайчатина, і печеня з лося, і маринована риба, ніжна, як мармелад, і ще багато чого екзотичного для мене, “міщука”. Від ситної смачної їжі і від гарячого трунку, яким пригощав єгер, солодка втома хмелем обплутувала мої думки, слова в’язли на язиці, а голову вперто хилило на сон.
Нічне марево
Зауваживши мій стан, господарі не стали далі морити мене застіллям і провели до постелі. Я подякував їм і, лишень вийшли з кімнати, упав на ліжко, не здужаючи навіть роздягнутися, та й заснув як убитий.
Серед ночі чомусь прокинувся і якийсь час лежав у цілковитій темряві, приходячи до тями. Голова була легкою, не відчувалося ні трохи хмелю, та все одно не швидко оговтався, бо пам’ять ніби зашморгнуло в капшучок, і я добряче помучився над тугим вузлом поворозок. Проте сон пропав. Я з прикрістю крутився з боку на бік. Шурхіт простирадл докучливо лоскотав загострений слух у могильній тиші, в яку поринув до світанку самотній у лісовій глушині будинок єгеря.
А потім я почув кроки... Ні, то не зателенькало в скронях од зусилля порятуватися від ріжучої вуха тиші – то були таки кроки. Тривога холодною росою впала мені на груди й защеміла біля серця.
Кроки були легенькі й скрадливі, як у нашорошеної кішки. Отже, сумніву не було, так іти могла лише жінка.
Біля дверей кроки стихли. Я вслухався ще пильніше, але марно – жодного звуку. Вона, подумав я, тамуючи хвилювання, гаряча хвиля якого накрила тривогу, і моє тіло на мить пройнялося іншим відчуттям – солодаво-млосним – від можливої причини таємничих кроків: дружина єгеря, зголоднівши в цій глушині за чоловічою ласкою, хоче надолужити згаяне.
Уявив збуджене розкішне тіло, ледь прикрите розіпнутим халатом, солодко-хмільне дихання, рубінові соковиті вуста і тугі перса, темну парость на лоні і навіть відчув поміж пальцями кучерявий шовк...
Але тиша заклала мої вуха ватою, і полежавши якийсь час та нічого більше не почувши, я почав було заспокоюватися, як шерхіт долинув знову, уже зовсім близько. Скільки не вдивлявся в густу, мов смола, темінь, та побачити нічого не міг. Проте мені настільки реально вчувся запах жінки й навіть її дихання чи то зітхання, що аж руки й ноги отерпли й пливка млість наелектризованими імпульсами прокочувалася моїм тілом. Варто було простягнути руку, щоби перевірити, чи справді вона стоїть наді мною, чи то лише розбурхана уява взяла до полону моє єство. Та легше стало б зрушити багатотонну брилу з місця, ніж підвести отерплу руку. І я лежав нерухомий, паралізований, поглинутий тишею й терпляче чекав, що буде далі.
Минали секунди, хвилини, проте нічого не змінювалось, аж доки знову не вловив тихих, скрадливих кроків у коридорі. Так, то були ті ж самі кроки, проте вони віддалялися від кімнати й за мить зовсім розтанули.
Виснажений напругою, я таки згодом заснув і прокинувся вже завидна. Було близько восьмої, і єгер з дружиною давно вже повставали: вона поралася на кухні, а він на подвір’ї.
Легенда, схожа на правду
Я вмився криничною водою, поливши собі просто з відра, і ще більше збадьорився, витісняючи іншими думками спогад про нічну мару.
– То що, плани не міняються? – перепитав єгер на сніданні. – Йдемо на озеро?
Я кивнув, сьорбаючи гарячий і запашний чай із лісового зілля. На Галину уникав дивитися, маючи таке відчуття, ніби провинився перед нею. Вона ж трималася, як і належить привітній господині дому, нітрохи не бентежачись.
Ми взяли харчів, рибальські снасті й сіли в дерев’яний човен. Проплавали цілий день і обстежили майже всю східну частину озера, а коли пливли додому, я запитав у єгеря:
– А легенду якусь озеро має?
– Легенду? – очі єгеря примружилися. – Та навряд чи прикрасить вона вашу статтю.
– Чому?
– Недобра ця легенда. На неприємну правду змахує.
Далі буде
| Comments: |
