За бій під Крутами волинянин через 26 літ опинився у тюрмі
Остап ГАВРИЛЮК (крайній справа) – учасник крутівської битви
Ленін визнав Україну... і відразу розпочав війну з нею
Олександр Остапович виявився надзвичайно цікавим співрозмовником, незважаючи на свої 82 роки – пам’ять, дай нам усім таку у сорок років! А життєва доля його батька Остапа Гаврилюка була нелегкою, зрештою, як і в нього самого. Однак вернемося спочатку до тієї теми, яка й послужила приводом до нашої зустрічі.
Чому саме про цей бій згадали через десяток років незалежності України, якщо у нашій історії їх було безліч й не менш героїчних. Насамперед тому, що захищати Київ вирушили ще зовсім юні студенти, які вперше тоді взяли зброю до рук. І багато з них там, під Крутами, поклали свої голови.
Коли у Петрограді відбувся Жовтневий переворот, то відразу після цього 7 листопада Центральна Рада України, яка не підтримувала більшовиків, IІІ Універсалом проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Але з Російської федерації вона не вийшла, мріючи, що стане рівною і вільною серед інших народів у складі Росії. Проте більшовики розгорнули в Україні неабияку контрреволюційну агітацію, щоб взяти владу у свої руки. Військово-революційний комітет готував повстання у Києві. Правда, проросійські революційні партії потерпіли тоді поразку, й більшовики втекли до Харкова, де проголосили Українську Радянську Республіку. А тим часом російсько-більшовицька армія пішла наступом на Київ.
Великий гегемон пролетаріату Ленін визнав Українську республіку, та вже через три дні після цього Рада народних комісарів видала резолюцію, звинувачуючи Центральну Раду в зраді. Російські «комісари» відправили в Україну, а точніше на «південь Росії» свої війська. 12-тисячну армію вів Антонов-Овсієнко й підполковник Муравйов (ще царський офіцер, відомий своєю жорстокістю). А всіма воєнними діями в Україні керувала комісія у сладі Леніна, Сталіна й Троцького.
В цей час у місті Брест-Литовський проходили переговори між Німеччиною та вже совєтською Росією про укладення мирного договору – адже йшла Перша світова війна. Центральна Рада відправила туди свою незалежну делегацію, однак Росія зволікала з підписанням цього мирного договору, спровокувавши війну з Україною. Більшовицька делегація, очолювана Троцьким, добре розуміла: підписавши такий договір, Росія втратить Україну. Тому тут чекали вказівок з Москви, надіючись, що революційні війська захоплять Київ, встановлять там свою владу, і можна буде приймати потрібні рішення. Але 7 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила Україну самостійною державою, закликаючи народ очистити Україну від більшовиків і всіх ворогів (до цього фактично примусили самі німці). Отож, Троцький, всупереч вказівкам Леніна, мусив визнати українську делегацію як незалежну.
А тим часом більшовицьке військо йшло на Київ, захоплюючи інші міста, адже їм фактично не було кому чинити опір. Армія була розпущена тодішніми керівниками Центральної Ради (це окрема тема), а один з найбільших на той час загонів очолював головний отаман Симон Петлюра, який розумів, що над Україною нависла велика загроза, й зібрав тоді Слобідський Кіш. Муравйов наближався зі своїм 5-тисячним військом до Києва. Саме біля Бахмача йому мали дати бій, куди на підмогу нечисленним військовим загонам й відправили студентів Київського університету імені св. Володимира, Кирило-Мефодіївської гімназії, юнацької військової школи та інших навчальних закладів. Але звідти військо змушене було відступити до села Крути, де 29 січня й відбувся цей славнозвісний бій. Студенти стримували більшовицьке військо з 12-ї години дня аж до вечора, поки не отримали наказ про відступ. 32 студенти тоді потрапили у полон. Сімох муравйовське командування відправило до Харкова в госпіталь, прийнявши за своїх. Під Крутами загинуло не менше 300 студентів (щодо кількості загиблих є різні цифри, за одними даними 260 осіб, за іншими – 360).
Симон Петлюра на допомогу прийти не зміг, бо довідався про повстання у Києві на заводі «Арсенал» і змушений був відправитися туди, аби його придушити. Пізніше тіла убієнних були забрані з поля битви і захоронені, а згодом знайдені також замордовані полонені, яких захоронили 19 березня в Києві неподалік Аскольдової могили. Очевидці переказують, що сльози текли по обличчю голови Української держави Михайла Грушевського. Але чи не він раніше так повірив північним «братам», адже коли юрба 1917 року вигукувала “Слава Україні”, Грушевський відповів: “Хай живе демократична Росія!” А Муравйов, взявши Київ, вчинив тут таку різанину, яку не пам’ятають з часів Андрія Боголюбського (той спалив місто вщент). Вбивали не лише національносвідомих киян, а й тих, хто розмовляв українською!
Совєти не прощали навіть натяку на націоналізм
А тепер послухаймо, що розповідає про ті часи син учасника крутівського бою Олександр Гаврилюк:
– Батько мій при царизмі учився під Києвом у радіотелеграфному училищі. У Першу світову війну радіотелеграф почав швидко розвиватися, і він ним зацікавився. А потрапити в училище, думаю, йому поміг його батько, який працював залізничником. Жили вони в Ботині, це село біля Романова, неподалік Луцька. Коли відбулася Жовтнева революція в Петрограді, тоді утворилася Українська Народна Республіка, і українську армію фактично розпустили. Ленін визнав цю республіку, а потім дав наказ владу у Києві повалити. Ось коли треба було місто від більшовиків захищати, тоді й зібрали студентів. Думаю, що батько не з власної волі потрапив у цей котлован, але факт, що він остався живий. Батько говорив, що коли закінчилися набої, юнаки пішли у рукопашний бій. Коли головний отаман Симон Петлюра дав наказ відходити на захід, він дістався додому, на Волинь. А після Першої світової війни вона перейшла до Польщі, й батько потрапив у перший призив до польської армії. Відслужив, повернувся знову додому і пішов працювати в Арматнів на залізницю. Перед Другою світовою війною у Польщі вийшов наказ, що у „польській колії панствовій” (так називалася залізниця) можуть працювати тільки поляки. Йому тоді запропонували прийняти католицизм, і міг би працювати далі, але батько відмовився. 1938 року його звільнили з роботи. Рік був безробітним. У 1939 році прийшла радянська влада, і батько попросився знову на роботу. Прийняли. Але тут же в 1940 році арештували, бо виявили, що він був у петлюрівській армії. Тоді багатьох арештовували, бо за Польщі була підпільна організація ОУН, яку очолював Коновалець. Після слідства татові дали шість років ув’язнення. Так він опинився у Луцькій тюрмі і 23 червня 1941 року потрапив під розстріл.
– А як же йому вдалося врятуватися?
– В тюрмі батько сидів з братом Антоном, той вже звідти не вернувся – його тоді розстріляли. Батько, коли почали стріляти, опинився під трупами. Потім була команда живим підніматися. Поранених добили, а вцілілим дали наказ похоронити замордованих. Їх скидали у ями і посипали гашеним вапном. Охорона тюрми десь поділася. З Ботина було ув’язнених десь шість чоловік, а з Романова – сімнадцять. Ніхто звідти вже не повернувся.
Коли прийшли другі совєти, батька арештували і у листопаді 1944 року засудили з конфіскацією майна. Припаяли десять років й відправили у Воркуту. Там він і відсидів до 1954 року. Засуджений був без права виїзду. Коли батько вийшов з тюрми, я відвіз маму до нього, сам вже служив „свєрхсрочником” у Калінінградській області. Він перебував десь за 300 кілометрів до Воркути в місті Інті. Зняв там їм квартиру. Тоді вже він влаштувався на роботу в дитячий садок бухгалтером. Там вугілля багато, і політв’язні його добували, але тато був грамотний, то мав якісь легші роботи.
У 1956 році йому дозволили повернутися додому. Тут, у Луцьку, його на роботу зважився прийняти жид Гершензон, він був директором «Облжилснабстрой». Там батько пропрацював до пенсії і 1972 року помер. А 1997-го був реабілітований посмертно. Пригадую, що ще за Польщі тато купив дуже гарну картину «Бій під Крутами». Але коли прийшли совєти, він її десь подів. Так вона і пропала...
У пісні, яку проспівав Олександр Остапович – весь біль, трагедія і мужність молодих студентів-вояків: «... А хто б із вас віднині дав присягу, що буде він повік вірний Москві, і відречеться нині свого стягу, то буде він щасливий та живий. В холодну днину серед снігу й мряку, над сумним гробом, що на них чекав, мовчало 360 юнаків – ніхто не зрадив, ласки не благав. І впав наказ, клекочуть скоростріли, і стелиться юнацтво, мов трава, і труп за трупом пада до могили, а скоростріл клекоче не вгава»...
***
Цей бій під Крутами – приклад героїзму справжніх патріотів, молодих українських хлопців. Це приклад нашої української непідготовленості й безпечності керівництва. Скільки було тоді допущено непоправних помилок! Зрештою, спостерігаючи за подіями в Україні нині, напрошується висновок, що Крути можуть повторитися й у наш час, бо не маємо ні єдності, ні сильного керівника.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк
P.S. Про життя самого Олександра Гаврилюка прочитаєте в одному з наступних номерів.
| Comments: |
