«Брали народжене, а принесли охрещене»
Колись хрестини в Україні ділилися на дві частини: Хрест – так в Галичині і на Правобережжі називали традиції, пов’язані безпосередньо з Хрещенням, і Учта – вшанування після охрещення породіллі та дитини.
Куми, яких запрошувала баба-повитуха, приносили із собою хліб, а кума – крижмо. Баба всовувала непомітно в сорочки цілушку, відрізану від кумового хліба, а другу цілушку хліба брала кума собі за пазуху, кум отримував від баби вузлик із печиною та вугіллям. На Волині та Поділлі ще й клали на порозі хати сокиру та кілька вугликів, і куми, виходячи з хати з дитиною, обов’язково наступали ногами на сокиру та на вугілля – від нечистої сили та зурочення.
До церкви дитину несла кума, кум купував у церкві хрестика для немовляти. Куми мали трималися пристойно й побожно, бо “який кум, така й дитина”. Навіть і до священика мали застереження: “Дурний тебе піп хрестив, тому й у тебе розуму небагато”.
Якщо дитина в церкві обмочиться, то вважали, що й все її життя буде “запаскуджене”. На Поділлі, навпаки, вважали, що життя такого дитяти буде щасливим. Якщо дитина коцюрбилася, коли її поливали водою, то думали, що це віщує її швидку смерть. На Гуцульщині ворожили немовляті довгий чи короткий вік залежно від того, легко чи важко гасилася при хрещенні свічка. Чхання дитини під час Хресту віщувало їй довге життя, плач – здоров’я. Натомість недобрим знаком вважали, коли дитина без плачу кривилася.
Охрещену дитину несли додому якнайшвидше і, звичайно, тою ж самою дорогою, що й до церкви. Куми поздоровляли із сином чи дочкою, називаючи дитину іменем, яке було надано, і проголошували давню формулу: “Хай вам Бог зростить! Від вас брали народжене, а вам приносимо охрещене”. У гуцулів кума рубала волосину дитини срібним грошем, примовляючи: “Аби було таке щасливе, як щасливе срібло!”
Куми, віддавши дитину матері, засідали за стіл, а батько йшов до сусідів кликати на хрестини. Біля дитяти вішали червоного пояса: на випадок, коли б яка жінка прийшла з місячними, від чого у дитини могли б висипати чиряки, та й взагалі – від зурочливого ока.
Кожен гість приносив дарунок. У гуцулів жінки дарували перемітки, полотно, хліб, кидали в купіль волошки; а чоловіки – гроші. На Поділлі дарували переважно борошно, горох, сушню і яйця. Коли гості вже посходилися, баба-повитуха всіх вітала: роздавала “квітки”, зроблені зимою з колосків жита чи пшениці, а літом – з барвінку, калини та волошок, примовляючи: “Просить породілля на калач і на горілочку, а похресник – на квіточку”. Гості, отримавши “квіточку”, давали по змозі бабі на горілочку, а дитині – “на повивача”. (Ту “квітку” кожен мусив нести із собою додому, інакше з ним могло трапитися якесь нещастя.) З квіткою баба підносила й чарку варенухи чи якої іншої горілки. Пили, звичайно, по повній, бризкаючи лишки до стелі й примовляючи: “Отакий рости! Отака будь! Отаке щастя хай Бог дає!”
Того дня дитини не купали, “щоб не змити святої води”. А купали наступного дня у тих квітках, що позалишалися (що їх гостям не роздали). І пізніше ніколи не купали того дня, коли були хрестини. Мати на другий день мусила з’їсти ту цілушку хліба, що її баба всунула була в першу пелюшку, як несли “до хреста”: це “щоб покорм був”. По закінченню баба часто запрошувала гостей ще й до корчми, де всі гості довго гуляли.
| Comments: |
