Винні довідки чи бездушність?
Щоразу, перечитуючи Вашу газету, щиро переживаю радість та біль людей, які звертаються до Вас. Ніколи не думала, що й мені доведеться просити допомоги у газети. Та горе, яке пережили я та моя сім’я, змусило мене це зробити.
Мій чоловік, Микола Іванович Дудко, відпрацював у Ківерцівському деревообробному комбінаті сорок років. З них близько тридцяти – кочегаром-машиністом котельні меблевого цеху ДОКу. У п’ятдесят п’ять років він мав право вийти на пільгову пенсію (тобто 1 серпня 2005 року).
Ми звернулися в Управління Пенсійного фонду міста Ківерці. Зібрали всі необхідні документи, і 26 вересня 2005 року мій чоловік написав заяву на призначення пенсії. Документи прийняли, сказали – все добре. Справу вела Леся Віталіївна Сільванюк. В середині жовтня Микола подзвонив у Пенсійний фонд, і йому пояснили, що пенсію вже нарахували, будуть відправляти в Луцьк на перевірку. Після того Леся Віталіївна викликала мого чоловіка і повідомила, що є одна неправильна довідка – треба іншу. На той час ДОК вже ліквідувався – знайти нікого і нічого неможливо. Більше місяця я бігала по різних інстанціях, куди тільки не зверталась по допомогу. На підприємстві розводили руками: мовляв, шукайте ліквідатора. Я таки його знайшла і довідку взяла. На той час ДОК вже всі документи передав у місцевий архів. Тут виникла нова проблема, потрібна була довідка про підтвердження пільгового стажу. В архіві мені дали аж дві – ніби все. Але знову те ж саме, подзвоніть через тиждень, потім через два. Відправили документи в Луцьк на перевірку, потім повернули назад на доопрацювання. І так обіцяли до кінця лютого.
27 лютого 2006 року нам прислали відмову у призначенні пільгової пенсії моєму чоловіку. Пояснили, що в архіві немає документів, які підтверджують його пільговий стаж. У той самий день, коли прийшов лист з відмовою, Микола особисто пішов в Пенсійний фонд дізнатись, як його справа. Леся Віталіївна сказала, що йде в архів по довідку і щоб за тиждень передзвонили. Яке вона мала право обманювати літню людину?
Наступного дня я пішла до начальника Пенсійного фонду Тетяни Євгеніївни Семенюк. Вона мені пояснила, що вони дійсно не можуть нічого вдіяти, бо у них свої правила і закони, але зроблять усе можливе, шукатимуть необхідні документи – вона візьме цю справу під свій контроль. А обман свій Леся Віталіївна пояснила так, що прийшов бідний хворий чоловік, і вона не могла йому сказати правду.
Звертались ми і в Держадмі-ністрацію по допомогу. Там теж обіцяли розібратися, але нічого в них не вийшло, правда, дали 200 гривень допомоги як хворій безробітній людині. Працювати він не мав здоров’я, та й у такому віці ніде не беруть. Залишалось далі чекати і надіятись на пенсію. Минуло ще кілька місяців. Ми вирішили подати заяву до суду. Багато людей, які разом з ним працювали в одній зміні, в одному цеху, вже отримують пенсію. Хіба мій чоловік винен, що ліквідували ДОК і не всі документи здали в архів, що хтось колись щось записав неправильно.
Суд виніс законне і справедливе рішення: призначити Миколі пільгову пенсію. Правда перемогла. У свою чергу хочу подякувати цим чуйним і справедливим людям. Судді Анастасії Василівні Данилюк і адвокату Олександру Івановичу Денису. Нехай Бог їх оберігає і посилає їм здоров’я. Здавалося б, можна радіти, але... На суді представником від Пен-сійного фонду була Леся Віталіївна. Вона ніби чекала, що суд прийме рішення на користь мого чоловіка, і відразу сказала:
– Ми будемо подавати скаргу в апеляційний суд.
Таке враження, ніби вона мала платити пенсію зі своєї кишені.
Чому в такому закладі, де повинні працювати чуйні люди, які мають захищати, поважати пенсіонерів, є такі черстві і бездушні? Після рішення суду вони могли нарахувати моєму чоловіку пенсію, бо мали на це право. Тим більше знали, що він онкохворий і довго не проживе. Бог їм суддя. Моя дочка ходила до Тетяни Євгеніївни, просила, плакала, щоб та відкликала скаргу, бо батько дуже хворий. Вона поспівчувала, сказала, що готова плакати разом з нами, та зробити нічого не може.
Мій чоловік чекав більше року на пенсію, яку заробив своїми мозолями, своїм здоров’ям, а з ним вчинили просто жорстоко. У нього була страшна хвороба – рак гортані. Я так молилася і просила Бога, щоб він прожив ще хоч кілька місяців, адже він так надіявся, що отримає пенсію. Але цього не сталося – помер мій чоловік 2 жовтня 2006 року. Я була у розпачі, грошей не мала зовсім. Моя пенсія становить 386 гривень, які повністю йшли на лікування. Та дякувати Богу, є на світі добрі чуйні люди – це мої рідні, друзі, сусіди, які не залишили мене в біді, допомогли і морально, і матеріально. Я їм дуже вдячна, хай Бог посилає їм здоров’я.
1 листопада мав відбутися апеляційний суд і комісія по інвалідності мого чоловіка. Я впевнена, що суд виніс би справедливе рішення.
Я дуже вас прошу опублікувати мій лист. Ще багато людей будуть стикатися з подібною проблемою, тож знатимуть наперед, що їм робити. А може, працівники Пенсійного фонду задумаються і до когось іншого поставляться вже по-людськи. Бачите, тепер простий пенсіонер, без грошей, без зв’язків, нічого не доб’ється. Повірте, що я через це пройшла. Але не можна забувати про надію, яку нам посилає Бог, про добрих людей, які вчасно знаходяться поруч.
Я дуже люблю вашу газету, вже давно читаю її і дякую Вам за чудові матеріали.
Ганна ДУДКО,
м. Ківерці,
Волинська область
Від редакції: З цього приводу хотілося б почути і думку протилежної сторони.
| Comments: |
