Дві церкви – у маленькому селі
Село Граддя розкинулося підковою неподалік автостради Маневичі-Луцьк. Село невелике, підпорядковане Довжицькій сільраді. Самі розумієте, яка доля чекала подібні села за часів “розвинутого соціалізму”. Слава Богу, часи ті минули, село потрохи оживає, ба, навіть будується.
Старий храм – на кошти Наливайка?
Передусім його мешканці подбали про духовність і побудували храм. І не один, а відразу два. Для невеликого, якихось дві сотні дворів, населеного пункту стягнутися за кошти громади на дві церкви вкрай непросто, та й навіть дивно: виявляється, будувало їх Гряддя, не по-ділене прихильністю до Київського і Московського патріархатів, як це зазвичай нині відбувається в Україні, адже, обидві церкви належать до УПЦ! Що ж не поділили парафіяни? Розібратися складно. Тут, очевидно, свою роль відіграло все: й амбіції, і традиції. Зрозуміло, спочатку громада збиралася будувати один храм – на місці колишнього, який зруйнувався від давності. Стара граддівська церква була легендарною. Кажуть, нібито її збудовано на честь козачого отамана Северина Наливайка, військо якого зупинялося під час визвольного походу, чи то за отаманські кошти, чи то навіть за його безпосередньої участі (можливо, це все-таки легенда, але ж є у тих місцях село Северинівка, та й Наливайко на Поліссі бував).
Але частині парафіян старе місце не подобалося: надто тісно там було храмові, бо людські житла та господарські будівлі поступово “обрізали” церковне подвір’я і наблизилися до храму майже впритул. Отож, для нової церкви було знайдено нове місце, просторіше, в іншому кутку села. Прихильники “старого місця” з цим не погодилися. Громада таким чином розкололася, і компромісом стало бу-дівництво одразу двох храмів. Кажуть, мирити парафіян приїжджав навіть луцький владика. Принаймні таку версію почув я від кількох граддян. Заодно вони просили не забути назвати головного мецената, що відчутно допоміг у спорудженні церкви трьох Святих (на новому місці). Це Петро Адамович Воробей, доктор юридичних наук, – уродженець Граддя, котрий нині мешкає в столиці.
Пошту зробили з хати репресованих
Але відбудовує Граддя не тільки духовну сферу свого життя. Не забуває й про тіло, себто про здоров’я: нещодавно з’явилося в селі нове приміщення медпункту – ошатна простора будівля. А що всіх його кімнат не заповнили, то одну виділили для поштового відділення, яке поки що розташоване та функціонує в аварійному будинку, власне, у старій селянській хатині.
У другій половині сорокових, коли більшовики розкуркулювали й висилали на Північ неугодних їм селян, звільнені таким чином оселі пристосовували для соціальних потреб: під школи, клуби, магазини. Ось такі дві хати привезли із сусідньої Загорівки в Граддя й розмістили в одній пошту, а в іншій – клуб. Стоять вони поряд і досі. Уже геть постаріли, осунулись.
– Коли новий начальник Маневицького райвузла поштового зв’язку Євген Євгенович Бубнюк приїхав у наше село, – розповідає Олена Мефодіївна Галамай, – і побачив, в яких умовах працюють його поштарі, сказав, що це нікуди не годиться і необхідно шукати ліпше приміщення. Зустрівся і поговорив на цю тему із сільським головою. Спочатку була пропозиція перенести відділення в Довжицю, але все ж таки потім вирішили не залишати Граддя без власної пошти. Але щоб довести ту порожню кімнату в медпункті до пуття й підготувати для роботи поштового відділення, необхідно було ще докласти рук і коштів. Євген Євгенович прийшов до мого чоловіка і попросив узяти ремонт на себе: мовляв, маєш до цього здібності, церкву будував і таке інше. Чоловік погодився. Незабаром сподіваємося й на новосілля.
З Іваном Єрмолайовичем, чоловіком Олени Мефодіївни, а заодно виконробом нового офісу Граддівської пошти, я познайомився на робочому місці: він зі своїми помічниками якраз зводив дах на прибудові до входу у нове поштове відділення.
Побудувалося подружжя Галамаїв на Піску. Цікаво, що останнє слово, яке я написав з великої літери, можна розуміти двояко: як назву одного з трьох кутків Граддя (а ще є там Хвайтанівка і Запасіка) і як визначення грунту, на якому вони поселилися.
– Я завжди мріяв мати власний сад, – розповідає Іван Єрмолайович, – тож як тільки вселилися у нову хату, посадив близько сотні яблунь. Багато не прийнялося, деякі взялися, але самі розумієте, що там на піску вродить. А я хотів виростити таку яблуню, щоби плоди віття гнули!
– Ну і що?
– Ось зараз самі побачите.
Ми якраз підходили до обійстя Галамаїв. Диво-яблуня росла посеред подвір’я, тож навіть якби Іван Єрмолайович не показав на неї рукою, пройти повз, не помітивши, було неможливо: висока, з розкішною кроною, з рясними червонобокими яблуками одне в одне, як на підбір, та ще й у два кулаки доброго дядька кожне!
– Невже на піску таке диво виросло? Мабуть, секрет якийсь знаєте?
– Секрет простий: дуже хотіти і доглядати дерево не лінуватися. А з цією яблунею мав клопоту. Це сорт “Зоря”. Прищепив його на дичці. Але перед тим, як садити, викопав яму розміром 4 на 4 метри та глибиною метр і засипав її чорноземом. Вродила яблунька вже на п’ятий рік. Плодів було небагато, але дуже великі – по півкілограма деякі траплялися! Двічі на рік підживляю. Роблю це так: заливаю двохсотлітрову бочку з кропивою водою і даю два тижні перебродити. А тоді всю рідину виливаю під яблуню.
– Ця яблуня – окраса нашого двору, – додає дружина Івана Єрмолайовича. – Особливо гарна вона нині, восени: не можна намилуватися нею.
Справді, любо подивитися на цю “зорю”, що зійшла на обійсті Галамаїв, ніби підтверджуючи відому приказку, правда, трішки мною перефразовану: “І на піску ростуть дерева”.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
