Пенсіонерка взяла під опіку заражених туберкульозом дітей

Ніна Михайлівна ПАСІЧ з онуками та невісткою

Що син поранений, відчула серцем

 Ніна Михайлівна, всупереч волі чоловіка-п’яниці, забрала трьох дітей. Спочатку в Деревок, де мешкала тоді, а згодом перебралася з дітьми в Любешів – у стареньку хатинку померлих сватів, яку вони залишили у спадок старшому онукові Дмитрику. Мешкають і зараз  у ній, хоча мають трикімнатну квартиру в центрі містечка, яка належала батькові дітей.
– Щоб не втратити її, коли помер син, – розповідає Ніна Михайлівна, – потрібно було мені прописатися в ній. А це не так просто.
– А чому ж зараз не живете там?
– Квартира як слід не опалюється. От проведемо газ, буде тепло, тоді й переберемося. А поки що взяли квартирантів.
– А чоловік ваш у селі залишився?
– Уже третій рік, як помер.
– То Ви  сама їх виховуєте?
– Сама. 
Якщо міряти лихо, якого довелося сьорбнути в житті цій мужній жінці, то ложкою, мабуть, не переміряєш. Родом вона із Омської області – корінна сибірячка. Батько – інвалід,  мати – проста колгоспниця, в сім’ї, крім неї, найстаршої (1946 року народження), – ще четверо дітей було. У чотирнадцять років мусила вже йти на свій хліб: подалася до тітки в місто. Родичка влаштувала її в будівельне училище. Здобувши спеціальність, працювала на місцевих будовах. Там і познайомилася з парубком-українцем, вийшла за нього заміж. Незабаром після народження старшого сина переїхали на чоловікову батьківщину – в село Деревок Любешівського району. Летіли роки, все ніби йшло добре: побудували власну хату, народився другий син… І от перше лихо: захворіла. А тут ще від старшого сина-солдата строкової служби довго листів не було. А він же в Афганістані! 10 місяців, правда, пишучи додому, не зізнавався, де служить, шкодував її…  Не витримала лихого передчуття й поїхала в сусідній район до батьків синового товариша по службі: може, вони щось знають. Ті заспокоїли: все добре, Олег  живий. І справді, по тому і лист від нього незабаром прийшов. Ніби заспокоїлась, але тривога серце не покидала: чому ж тоді лист надійшов із Ташкента,  якщо син пише, що продовжує служити на старому місці? Уже як повернувся з Афганської війни  інвалідом, зізнався, що лежав у Ташкенті в шпиталі. Але всієї правди так і не розказав. Не любив про таке розповідати.

Дитина вижила завдяки… смерті безпутної матері

Одружившись, Олег спочатку, доки не отримав квартири, жив у приймаках – саме в цій хатинці, де зараз мешкає його мати з онуками.
– Ото як пішли вони в нове помешкання, яке йому дали як інваліду війни, і почалася біда: невістка виявилася любителькою випити, став пити і син. Ще коли жили у сватів, то був якийсь контроль, а там… Що не день – у них застілля, завелися дружки по чарці. Допилися до того, що коли найменшому, Тарасику, надійшла пора йти до школи, не пустили, бо не мали хлопчика у що взути та одягнути…
Ніна Михайлівна жила тоді в Деревку, і те, що рідко бачила горе, яке міцно вгніздилося у синовій оселі, зовсім не полегшувало її материнських турбот. Якби не вона, то й з голоду могли б померти діти. Потрібно було  їх рятувати. Та як? Забирати від живих батьків – немилосердно, може, й гріх, та іншого виходу не було. Тим більше, їх обох уже позбавили батьківських прав. Утім, яка там з невістки була мати, якщо вона за горілку ладна все віддати? А батько – її мученик-син? Він уже доживав останні дні: його легені доїдали сухоти…
– Туберкульоз – то була спадкова хвороба у невістчиній родині, – пояснює Ніна Михайлівна. – Від сухот повмирали обоє сватів і двоє їхніх дочок, живучи з ними, заразився і мій син. Він помер  2000 року, незадовго після того, як я забрала до себе  внуків, також заражених. Але виходила, вичистила їх по санаторіях і курортах. Зараз усі здорові, слава Богу.
Не минули сухоти і безпутну їхню матір: вона померла через три роки після Олега. Історія життя цієї жінки взагалі моторошна. До втрати материнських прав поставилася  байдуже. Продовжувала пити-гуляти, до дітей у село не навідувалася. Коли помер чоловік, знайшла іншого, такого ж випивоху, як і сама. Пішла до нього жити в село, народила ще одну дитину. Чим закінчився шлюб двох аморальних осіб давні читачі “Вісника” можуть пригадати з двох публікацій про те, як у вищезгаданому селі син убив рідну матір. Так, саме її новий чоловік і став вбивцею матері, а вона проходила у цій справі як свідок. Могло бути й інакше, якби чоловік не взяв усю вину на себе. Отже, його запроторили до в’язниці, а жінка опинилася знову в Любешові у занедбаній хатинці своїх померлих батьків. Як і за що вона жила там з маленькою дитинкою, один Бог знає. Але чоловіка, вже третього, таки знову знайшла. Та прожила з ним усього, може, рік, і померла. Помер і той через десять місяців – чи давній був сухотник, чи від неї заразився.

«Я їх вигляділа, а тепер віддати?!»

– Не вижила б і дитинка, – додає Ніна Михайлівна, – якби невістка ще прожила хоч кілька місяців. Якби ви побачили, що в цій хаті робилося, коли довелося її хоронити! Труни ніде було поставити. А в стінах дірки такі, що коти лазили.
– Чув од знайомого березновільця, що дитинку ту хотіли всиновити якісь багаті чужоземці зі Скандинавської місії (Березна Воля має тісні контакти з цією міжнародною  доброчинною організацією), але батько, котрий відбуває покарання, нібито не схотів, і її взяв до себе його двоюрідний брат…
– Так, дівчинка виховується у сім’ї свого двоюрідного дядька.
– Ваші внуки знають, що в них є сестричка?
– Авжеж, вона навіть нещодавно приходила до нас із бабусею. Їздила і я до них. Раніше, правда, стосунки між нами (опікунами – авт.) були прохолодними. Але коли я віддала їм четверту частину майнового паю, який залишився, до речі, лише моїм онукам від їхньої матері (вона колись працювала на ЗАТ “Стохід”),  ми порозумілися.
– Не важко Вам у літньому віці давати раду трьом дітям?
– Недавно про це запитували мене в опікунській раді. Мовляв, якщо важко, то можна відмовитися – закон дозволяє, а дітей хтось інший візьме чи всиновить. Що ви, кажу, я маленьких їх вигляділа, на ноги поставила, а тепер віддати комусь!? Нізащо! Та й легше мені тепер. Вони, особливо старші, майже самостійні вже. Можу самих залишити в хаті і бути спокійна.
– Не тісно в такій маленькій хатинці?
– Дмитрик з Тарасом сплять у прибудові, а ця половина – “жіноча”, тут я з онучкою мешкаю. Віка ходить у дев’ятий клас, добре вчиться і хоче вступити до ліцею, де іноземні мови поглиблено вивчають – мріє перекладачем стати.
– А хлопці?
– Тарас ходить до шостого класу, а Дмитро вже на другому курсі Любешівського технікуму – на кухаря-кондитера вчиться.
– Батьків своїх  часто згадують? Сумують, що нема живих?
– Згадують батька. Він же їх і годував, і доглядав…
– А матір?
– Може, в душі і згадують, але я не чула. Хіба вона була мати? Їй аби випити-покурити. Вони боялися її.
Микола ШМИГІН,
Волинська область

• Нравится
•