Святкування Різдвяних празників на Поліссі
Підпис відсутній
Коляда
До Різдвяних свят готувалися дуже старанно: чистили домівку, господарські будівлі, а надто – душу. Вона не мала бути обтяженою якимись клопотами. Вже сам Пилипівський піст сприймався як найправедніша і водночас чарівна дорога до свята.
Кожне з Різдвяних свят чекали з великою радістю. Але Різдво празникується першим. Ранком напередодні свята прикрашали ялинку: чіпляли кетяжки (стрічки, солом’яні павучки та кошички, шишки з ялини, загорнуті в папір лісові горіхи). До схід сонця варилася кутя. Традиційною була ячмінна, приправлена лляною олією, якщо була можливість – маком та медом чи підсолоджена цукром. Багатші дозволяли купити собі куті пшеничної й краще її “придобрити”. Адже пшениця і мед – то символи достатку, злагоди, довголіття.
“Зварену кутю ставили під образи. Тобто на покуть”, – каже Настя Назарук, жителька села Нуйно. Страви готувалися цілий день, проте старші жінки не визначали їхньої кількості, лише казали: “Хто що має”. У Нуйно на Святу вечерю готували голий борщ (із самих грибів), закислений капустяним квасом, вареники з квасолі, пшоняної каші, картоплі, готували бурду (підсмажене й розтерте в макітрі конопляне насіння, розведене водою й підсолоджене, парили в печі чорницю, куди додавали сушені груші-дички), пекли пироги з начинкою з квасолі та картоплі, смажили рибу, по можливості купували оселедці.
Семен Іванович Химчик пригадує: “Перед вечерею батько приносив у сіни сніп чи два соломи й наказував: “Діти, груші пообв’язуйте!” Ті босоніж бігли до дерев, окутували їх соломою, обв’язували перевеслом, примовляючи: “Роди, грушо, грушок торбу і мішок”. Господиня тим часом відсувала комин та попереджала малечу: “Діти, не льопайте дармо дверима – комин відчинений”.
Перш ніж накривати стіл, до однієї з його ніжок прив’язували жмут соломи, а потім усі чотири перев’язували мотузком. За традицією, то мала бути волока, яку виготовляли з кінської волосіні. Це робилось для того, щоб корови не боролись, коли їх вперше виженуть після зимівлі на пашу.
Після цього на стіл клали найкраще сіно й застеляли чистеньким портком (лляною домотканою скатертиною), а збоку клали буханку хліба. Ці атрибути святкового столу залишалися, аж поки не була освячена вода. На другий день Водохреща все прибирали. Сіно зв’язували й зберігали до весни, щоб посадити квочку – мала гарно висидіти курчат. А ще спостерігали, що залишилось на столі: просенятко – буде врожай на просо, зернинка жита – вродить жито. Під сіно нічого не клали, вважаючи його найбільшим оберегом, адже Мати Божа саме “сіном притрусила, в ясла положила Господнього Сина”. Дехто з молодших стверджує, що по вуглах стола клали чотири головки часнику для відлякування злих духів.
Коли було виставлено всі страви і родина сідала до столу й запалювали свічку, то батько або вставав і тричі кликав: “Морозе, ходи до нас вечеряти. Як не прийдеш тепер, то не приходь ніколи”, або брав верцьоха (макогона) в одну руку, в другу – пирога, і йшов до сінешніх дверей, стукав по бічних вушаках (відкосах) та верхньому й виголошував уже згадану фразу. У Раковому Лісі перед цим дійством хазяїн виходив на вулицю й стукав у вікно. У відповідь на запитання господині “Хто там?” задавав своє: “Жінко, а де сіятимемо льон?” “Де посіємо, хай там Бог родить”.
Після цього сім’я молилась, проказуючи вголос “Отченаш”, і сідала їсти. Першим споживали голий борщ, потім кожен їв, що хотів, не оминаючи жодної страви. Завершували святкову вечерю кутею. Після цього всі ложки клали в миску із залишками куті і її накривали буханкою хліба. Остання страва вважалась ритуальною, тож нею мали пригоститися вночі померлі родичі. Якщо ранком якась ложка виявлялась перевернутою, то це означало, що до наступного Різдва її господар піде до покійників.
На Свят-вечір у Нуйно колись не колядували: ні дорослі, ні діти. Відразу після вечері лягали спати, потім йшли родинами до церкви.
Різдво. Перший день
Повернувшись з храму, спочатку порали худобу, а потім обідали. Споживали те, що залишилось від вечері, потому переходили до скоромного: драглів, домашньої ковбаси, кутниці (начинений м’ясом вичищений свинячий шлунок або сліпа кишка). Дітей застерігали: “Сьогодні перший день Різдва, нікуди не йдіть, тримайтеся хати”.
Надвечір ходили у гості сім’ями. І тільки до родичів. Підійшовши до хати, просили: “Пане господарю, дозвольте заколядувати”. Отримавши дозвіл, заходили до хати. Першим зачалапував “ведмідь”. Хтось із гостей перебирався в звірину так: вивертали догори вовною два кожухи, рукави першого одягали на руки, другого – на ноги, скріплювали один з одним, вивернутою шапкою закривали голову й частину обличчя так, щоб не можна було впізнати, на шию чіпляли ланцюг – і образ готовий. Настя Назарук каже, що колядувати могли до самого ранку. Хто були колядники? Родичі, куми, друзі, але будь-хто не ходив колядувати, бо Різдво – то не тільки велике релігійне, але й родинне свято. Зробимо звідси невеличку зарубку на пам’ять: кревняки, куми, друзі – то все єдина родина.
– А як щодо чарки? – запитую у своїх співбесідників.
– У нас, – пригадує Настя Максимівна, – дорослі випивали по чарчині, не більше. Але першу батько наливав, примовляючи: “Для всіх померлих родичів і всіх святих, щоб прийшли до нас вечеряти”. Накривав посудинку скибочкою хліба і відставляв на край стола.
– Е-е, ні, – заперечує їй на 20 років старший Семен Іванович. – То вже так стало, як почали гнати самогон. А до війни так не було, люди вміли веселитися і без горілки.
Щедрець
То було чи не найвеселіше, найжартівливіше свято. Дитячі, дівочі, парубоцькі гурти щедрувальників мовби змагалися між собою в майстерності. Першими надвечір’я 13 січня звеселяла своїми щедрівками малеча. З торбинками через плече, а то й зі звичайним рукавцем, у який влітку мати відкидала відтоплене кисле молоко на сир, дитячі гурти снували від хати до хати, і їхній щирий спів зігрівав господарям душу. Село дзвеніло дитячими голосами і переливами від нехитрих жартів і незлобливих витівок. А потім владу до своїх рук перебирали хлопці. Кожен хотів себе показати, розважити друзів і господарів, а надто дівчат, і найперше – оту єдину. Крім звичного “ведмедя”, у парубочих ватагах були “вовки”, “кози”, але перевага, либонь, надавалася “коневі”. Заздалегідь з дошки вирізалась подоба конячої голови, яку кріпили до невеликої жердки, до зворотного кінця якої чіплявся хвіст. “Голова” відповідно розмальовувалась. Хтось із хлопців “сідлав” цього коника. Його вкривали білим рядном, залишаючи на видноті лише подобу голови та хвоста.
Після парубків щедрували дівчата. Якщо дітей, парубків обдаровували щедрушками (спеціально спеченими невеличкими хлібчиками), мандричками, варениками, то дівчатам для приготування вечері давали крупу, кутю, кусник сала чи ковбаси. Відщедрувавши, дівчата йшли “красти” дрова, заносили їх до хати і рахували, сподіваючись на парне число. Опівночі йшли на крижову дорогу (перехрестя) й гукали: “Гу-у-у! Дай, Боже, знайти, з ким на шлюбі стати!” Уважно прислухались до будь-якого звуку: звідки він долине, туди і заміж піде.
«Зальоти»
Велике значення у паруванні молодих у Нуйно відігравали “зальоти”. То своєрідні гадання, ігри, залицяння. Відбувалися вони на Святі вечори між Різдвом та Водохрещами. Після Пилипівського постування, найкоротших днів та найдовших, і здавалось, найтемніших ночей ці вечори були особливо жаданими. Тож тільки-но сутінки опускалися на село, як до облюбованої хати гуртами та поодинці поспішала молодь з парубочими жартами і дзвінким дівочим сміхом. На порозі і в сінях тупотіли підборами, обтрушуючи залишки снігу – а вже хата гомонить, вирує веселощами! Запрошений музика перебирає струни... Ще якась мить, друга – і молодий гурт порине у танці.
Найперше – полька “на два боки”. “На штири боки”, – поправляв хтось інший. Звідки вони взялися, ті “штири боки” – кожен-бо має тільки два, але танцює таки на “штири”. І все ж, чи то музика заплутається, але на якусь мить буде дано спокій закаблукам. Якісь пари поведуть інтимні перемовини, а ті, що не парувалися, хоча й не тільки вони, займатимуться іграми, а найперше – гаданнями: “колотитимуть свічки”.
Коли «відколочували свічки», всі бажаючі хлопці кидали у ночви копійки. Дівчата за бажанням їх діставали губами. Не всім це вдавалось: їх смішили, до того ж, парубки могли й долити води. Коли ця імпровізована “копійколовка” закінчувалася, решту діставали руками, викладали на стіл, і дівчата ділили їх між собою порівну. Додавши цю дещицю до виловлених, купували ниточку недорогих “пацьорок”.
По закінченню святих вечорів, а відтак і різноманітних забав та ігор, розпочиналась клопітка робота. Для дівчат то було прядіння: вдома, на вечорницях і досвітках, з ночівлею в обраній хаті, а для парубків – “гірка”.
Олександра КОНДРАТОВИЧ,
Волинська область
| Comments: |
