Як «китайці» у Горошовій Маланку водять
Підпис відсутній
До незаміжніх приходить Чорт і Циган
Побувати Маланкою, роль якої, за узвичаєним правилом, виконує переодягнений у жіночий одяг молодий хлопець, – велика честь. Чи не головним елементом її яскравого наряду є пруги – давній жіночий головний убір із по-особливому замотаного довгого шматка полотняної тканини.
У чималенькому селі з обов’язками Маланок мусять справлятися четверо-п’ятеро парубків. Разом із рядженими – Дідом, Бабою, Козою, Василем, Ведмедем, Коником, Чортом, Циганом вони ходять селом цілу ніч, навідуючись у хати, де є незаміжні дівчата. Ще років 60-70 тому ряджені орали сніг і посівали подвір’я господарів. Гостям всіляко догоджали, вірячи, що їхня поява символізує благополучне влаштування дівчачих доль. Старожили пригадують, що раніше серед ряджених була й Пилипова Біда – стара баба з мішком, у якому лежали попіл та інші „чари” для завдання збитків людям.
Вранці, після нічного обходу Маланок, увесь люд сходиться на центральний майдан села, щоб подивитися на спалення дідуга – вмістилище „темних сил”. Під час ритуалу спалення „розвінчували” й Маланку. Співаючи „Многая літа!”, її підкидали над багаттям, і всі люди „раптом” помічали, що ця славна „дівчина” насправді є парубком, який законспірувався у спідниці, пруги і намиста, щоб ввести в оману нечисту силу. Відтак, селяни віншували Василя, перестрибували через багаття, щоб очиститись від усього лихого, і прославляли Новий рік...
За веселе свято Василя совєти карали тюрмою
Горошів’яни пов’язують міцність тутешніх народних традицій із відірваністю села від „цивілізації”. Воно й справді розташоване далекувато від пожвавлених транспортних шляхів, на самому краю Борщівщини.
– У нас, як мало де на Тернопіллі, церкву не закривали і за комуністів, – розповів місцевий житель. – Коли представники влади добиралися до села, щоб „розібратися”, то нерідко й самі ставали учасниками свята. Але декількох селян у якийсь рік таки покарали 15 добами адмінарешту.
Попустивши з церквою, радянська влада, втім, всіляко протидіяла розвитку у горошів’ян підприємницької жилки – у цьому селі першими в області вирощували огірки та помідори. За надзвичайну працелюбність жителі навколишніх сіл звуть горошів’ян „китайцями”.
... Уже за кільканадцять кілометрів від Горошови шлях тим, хто їде зустрічати Старий Новий рік, у кількох місцях перекривають ватаги місцевих парубків – „міліціонерів”, „працівників санітарної служби”, „лікарів” та інших „вар’ятів”. Минулого року контроль на дорогах був зумовлений „загрозою курячого грипу”. Хлопці дезінфікували автомобілі якоюсь водичкою, а „доктор” робив пасажирам „щеплення” – символічні уколи в одне місце із півметрового шприца. У проїжджих „контролери” вимагали плати за поповнення запасів „вакцини”. Якщо не даси парубкам зо п’ять гривень, далі машину не пропустять. (На зворотному шляху грошей хлопці не вимагали, навпаки – пригощали бажаючих сивухою).
На центральній площі села – не пройти. Всім цікаво глянути на великі фігури, виготовлені горошів’янами на честь пам’ятних подій чи помітних осіб сучасності. Зазвичай це персоніфіковані господарі року: Собаки, ще раніше – Півні, Мавпи тощо. Віддається належне і політичним персонам. Створювати фігури у селі почали десь на початку 80-х років. Першими експонатами були слони – данина популярним індійським фільмам. Матеріалом для фігур служать мішковина, поліетиленова плівка, поролон, пір’я, бахрома.
Того року місцеві умільці несподівано відмовилися від політизації – фігурували здебільшого намети з героїнею серіалу „Не родись красивою” Катею Пушкарьовою. На земні клопоти селян натякала сім’я „бджіл”, бідкаючись на нестачу пилку для запилювання ранніх овочів, а слизькими дорогами обурювалися автори воза з мішками солі. Тільки одна компанія селян пов’язала свій експонат – триметрову Смерть – із політикою. Фігура символізувала собою молодіжну організацію „Пора”. „Кажуть, лише смерть не бере хабарів. Ось і прийшла „Пора”. Від неї не відкупишся”, – пояснив зміст виробу один із авторів.
Тутешній карнавал, на який з’їжджаються навіть туристи, міг би перетворитися у всеукраїнський, однак без вмілої організації цього не зробиш. Мабуть, сил однієї сільської адміністрації замало. Свято Маланки – наше життя, традиції. На Сході про них не знають, і хто, як не Західна Україна, мала би навчати народ, повертати йому знання про національні обряди. Це історія, яку не можна дозволити забути.
Євгенія ЛІЩУК,
Тернопільська область
| Comments: |
