Всі до церкви, а мале і старе – вдома
…Батьки малої Парасочки увечері 6 січня поїхали в сусіднє село до церкви. Вдома залишили стареньку бабусю, яка й по хаті насилу ходила, але мала дуже світлий розум, і маленьку дівчину, яку вона дуже любила, бо та була її найменшенькою онучкою. Щоб не сумувати, бабуся стала розповідати одну історію.
– А про що розповіси? – запитало дівча.
– Про вогонь, пастуха і нас?
– Про нас? – захоплено мовила Парасочка.
– Так… Слухай… Було це дуже-дуже давно. Одного разу темної ночі один господар відправився на пошуки вогню. Він ходив від однієї хати до іншої, стукав у кожну шибку і казав: “Люди добрі, допоможіть. Дружина моя тільки-но народила дитину. Мені потрібні гарячі жарини, щоб розвести вогонь”. Однак всі спали, і ніхто не хотів відчиняти незнайомцю. А господар йшов і йшов. Вдалині у чистому полі він побачив вогник. Навколо вогнища спали вівці, а їх вартував пастух. І тільки-но людина наблизилась до вогню, як три собаки з’явились перед незнайомцем, ніби загавкали, але беззвучно, кинулися до чоловіка і почали гризти за ноги, та він не відчував болю. Навіть крові не було.
Все ж незнайомець добрався до вогнища, щоб взяти вогню. Вівці лежали так тісно, що чоловікові довелося пробиратися по їхніх спинах, однак вони не прокинулися, тобто не відчули, що по їхніх хребтах хтось ходить.
І тут мала Парасочка не стрималась:
– Бабусю, а чому ж то вівці не прокинулись? Адже ти казала колись, що вони боязливі?
– Зачекай, дізнаєшся, – мовила бабуся. – Отож, коли незнайомець наблизився до вогнища ближче, пастух захвилювався. Це був похмурий старець, який непривітно і підозріло ставився до кожного. Він схопив свій кий і кинув ним в незнайомця. Кий, розсікаючи повітря, полетів на подорожуючого, однак якимсь дивом звернув і впав у полі.
– Чому ж кийок не зачепив людину? – не вгавала дитина.
Однак бабуся продовжувала:
– Старче, дай мені вогню, – попросив незнайомець. – І розповів йому свою історію.
Пастух вже думав відмовити, та його здивувало, чому ж собаки не покусали прибульця, чому вівці не повтікали, коли він йшов по їхніх спинах. Старець знітився, і пастух не посмів відмовити людині, котра потребувала допомоги:
– Бери, скільки тобі потрібно…
Але вогнище вже догоріло. У ньому не залишилося дров, а тільки купка розжарених вуглин. У незна-йомця ж не було ані лопати, ані відра, щоб їх набрати.
Пастух помітив це і злорадно сказав:
– Бери, скільки тобі треба…
Незнайомець вигріб рукою розжарені вуглини із попелища і поклав у свій… плащ. І вони не обпекли його рук та не спалили одяг. Чоловік поніс їх так, ніби це були горіхи чи яблука.
Парасочка знову запитала бабусю:
– А чому ж не обпекли пальців? Он праска як пече? А гаряча картопелька чи полінце в печі?
– Дізнаєшся, моя маленька… Похмурий пастух був вражений побаченим. Він сказав: “Що ж це за ніч, коли злі собаки не кусаються, вівці спокійні, кий не потрапляє в ціль, а вогонь не обпікає?” Він звернувся до незнайомця: “Що це за дивна ніч? Чому все так до тебе прихильне?”
– Я не можу тобі цього пояснити, якщо ти сам не розумієш…– і незнайомець пішов своєю дорогою.
З очей ніби мара зійшла
Пастух вирішив перевірити, що все це означає, і непомітно пішов за незнайомцем. Він побачив, що у господаря навіть немає хатини, а його дружина і дитинча лежать у холодній печері. І подумав тоді пастух, що бідна дитина може замерзнути там. Серце його здригнулося від співчуття. Він зняв з плеча сумку, вийняв м’яку овчину і віддав незнайомцю, аби той загорнув у неї новонародженого. І тоді зрозумів, що його серце може співпереживати, йому відкрилося те, що було приховане. Він побачив навколо дитини маленьких ангелів, які співали, що в цю ніч народився Спаситель, котрий спокутуватиме людські гріхи і врятує грішні душі. Коли він озирнувся, то побачив, що ангели були всюди: в печері, на горі, у небі… Навколо все сяяло, лунала нечувана музика, все виблискувало вогнями. Пастух усе зрозумів… Перед ним було Богонемовля… Тоді він впав на коліна і заплакав від радості.
– Якби ми вміли добре придивитися, якби ми були цього достойні, то ми б побачили все, що бачив цей пастух, бо кожної Різдвяної ночі над землею літають ангели і співають славу Спасителю. Але очі наші іноді не можуть відрізнити правду, а слуху недоступний ангельський спів.
Бабуся поклала руку на голову Парасочки:
– Пам’ятай, дитино, про це, бо все, що я розповіла, – правда, як і те, що я бачу тебе, а ти – мене. І справа тут не у свічках, лампадках, неважливо, місяць світить чи сонце, головне – мати такі очі, які бачать велич Господа, які вірять Йому!
Парася на все життя запам’ятала бабусині слова у цей вечір. Це її рятувало впродовж всього життя. І тоді, коли голод був в Україні, коли вона з батьками, їдучи з Дніпропетровської області, шукала притулку на Волині, і коли дітей народжувала – вірила, що все буде добре. А як на важку операцію в лікарню (а було це саме у Різдвяну ніч) привезли її в лихоманці, була впевнена, як ніколи, що виживе, що вогник життя повернеться в її грішну душу. Вона не знає, скільки часу лежала без пам’яті, коли їй ввели наркоз, але добре бачила, як маленькі ангелочки несли їй вогники. Вони були такі яскраві, світилися безліччю кольорів, яких вона в житті не бачила. Параска десь летіла, було легко, але враз ці вогники загородили їй дорогу – і вона… побачила стелю. В палаті… І чоловік, поклавши руку на голову, сказав: “З поверненням… Христос народився…” “Славімо Його… – ледь прошепотіла Парасочка, – а вже Різдво?..”
– Тож пам’ятайте, любі мої діточки-внучаточка, про цей день, – мовила бабуся Парася, і сльоза чи то смутку, але швидше великої радості, котилася по обличчю і у цей вечір виблискувала безліччю ко-льорів на поораному зморшками бабусиному обличчю.
Маргарита ІВАНОВСЬКА,
Волинська область
Comments: |