Яскраве життя й трагічний кінець В’ячеслава Чорновола
Вже не раз замислювалась: як довго нам виконувати гімн у майбутньому часі “...ще нам браття-українці усміхнеться доля”? Чи заспіваємо нарешті “вже нам браття-українці усміхнулась доля”? А слова “душу й тіло ми положим за нашу свободу” стали фатумом для народу. Бо скільки безневинних душ відійшло у вічність задля свободи й кращої долі, а вона до нас – не з усмішкою, а з оскалом... Скільки їх ще відійде? Адже в українській самостійній державі так і немає української влади. Та, що обіцяла на Майдані стати українською, не переступила через свої амбіції й власні інтереси, а безвольний Президент лише словами тішить самого себе у поступі до національних ідей. Біля керма знову загребущі перевертні, хто вірою й правдою прислужував і прислужує Москві, отримуючи за це чималі дивіденди.
На превеликий жаль, хоча незалежність у 90-х роках відстояли справжні патріоти, та владу захопили запроданці й злодії, котрі пройшли неабиякий вишкіл при комуністичному режимі. Мозком й свідомістю української нації у ті роки виступили дисиденти, або, як їх ще називали, шестидесятники. Це ті українці-антирадянщики (сміливістю яких можна тільки захоплюватися!), що вперто й наполегливо відстоювали національні ідеї, правду й свободу вже після “хрущовської відлиги”. Серед них яскравою постаттю був і В’ячеслав ЧОРНОВІЛ. 24 грудня йому мало б виповнитися 69 років. Але його знищила антиукраїнська влада у березні 1999 року, напередодні президентських виборів. Хоч як не намагалися переконати нас у тому, що це була автокатастрофа, хай десятки разів закривають цю кримінальну справу, проте жодна мисляча людина не повірить у цю нісенітницю. Сьогодні – розповідь про цього видатного українця і його трагічну смерть, яка певним чином пов’язана з Волинню...
15 років тюрми й заслання не зломили публіциста-антирадянщика
Народився В’ячеслав Чорновіл на Черкащині у національно-патріотичній родині. Рідний брат батька загинув у в’язниці у 1937 році. Батько теж зазнав чимало переслідувань від комуністів. Не дивно, що його сім’я не раз змінювала місце проживання. У село Вільхівці, до маминого батька, переїхали з села Гусакове. Директор школи, комуніст, вигнав В’ячеславових батьків-вчителів з роботи і квартири, наказавши покинути Гусакове за 24 години.
Закінчивши школу у 1955 році із золотою медаллю, Чорновіл поступив на факультет журналістики Київського державного університету, де остаточно й сформувалися його антирадянські погляди. Людям з такою жадобою до волі й несприйняттям будь-якого тиску та фальші, яка була у Чорновола чи тієї ж шестидесятниці Ліни Костенко, жити при совєтській “рабській благодаті” – це все одно, що ув’язнути в болоті. Тому вже у 1957 році він перервав навчання, аби відволікти увагу сексотів від своїх вільнолюбивих нестандартних поглядів. Прихисток тоді знайшов на Донбасі у маріупольській будівельній малотиражці. Привезені звідти публікації стали перепусткою до здачі екзаменів екстерном. Але свідомість і настрій залишилися тими ж, що й були. “Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну”, – В’ячеслав Чорновіл скаже про це пізніше.
Свою фахову роботу він розпочав 1960 року на Львівському телебаченні. Але через три роки знову повернувся до столиці, працюючи у різних виданнях, займаючись літературознавчою роботою й готуючи кандидатську дисертацію, яку присвятив фактично забороненому на той час видатному українському вченому, письменнику, мовознавцю Борису Грінченку. У ці роки Чорновіл стає активним учасником дисидентського руху, наражаючи себе на серйозні проблеми.
Він був серед тих, хто у вересні 1965 року після демонстрації фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” сміливо виступив з протестом проти політичних репресій. Відтоді втратив роботу, можливість публікуватися у пресі й позбувся права навчатися в аспірантурі. Його полум’яно-патріотичні публікації й твори можна було прочитати лише у “самвидаві”. Визначними на той час були його збірники “Правосуддя чи рецедиви терору” (1966) і “Лихо з розуму” (1967), за які у 1975 році йому присудили міжнародну журналістську премію. А в союзній Україні після їх виходу його арештували й згодом позбавили журналістської роботи. І Чорновіл подався у чорноробочі. Але його це не похитнуло, бо, як знаємо, такі шестидесятники як Іван Драч, Дмитро Павличко не витримали тиску й таки почали оспівувати радянську ідеологію навіть попри те, що поет Василь Симоненко не побоявся відверто нагадати: “Ти знаєш, що ти людина?”, критикуючи тоталітарну систему, яка виплоджувала рабів.
У 1970 році Чорновіл почав видавати нелегальний журнал “Український вісник”, що й стало причиною його другого арешту в 1972 (це період другої хвилі арештів українських дисидентів). Тоді від нього відвернулося чимало знайомих і навіть друзів. Приятелювати у той час з “особливо небезпечним державним злочинцем-антирадянщиком” – це потрапити під пильний нагляд КДБ.
У тюрмах, таборах й у засланні цей впертий українець перебував аж 15 років! Як треба було любити Україну і яку гідність відчувати у собі, аби не піти на поклін до “пролетарсько-комуністичних гуманістів”?! Де-де, а у кагебістських катівнях вміли ламати людей, знищуючи їх і духовно, і фізично. А ще у камерах смертників. В’ячеслав Чорновіл не оминув і її. Недарма його назвали “зеківським генералом”.
На виборах у Президенти Чорновіл – другий за кількістю голосів
В Україну, а точніше до Львова (тому, напевно, його й ототожнюють з галичанами), він повернувся 1985 року, коли, навчаючись в ці роки на тому ж факультеті журналістики у Київському університеті, ми вже сперечалися з викладачами марксистсько-ленінської теорії комунізму про блеф побудови світлого майбутнього і “руководящую роль коммунистической партии”. Це нам дозволяла робити “горбачовська перебудова”. Але вона ще не дозволяла Чорноволу влаштуватися на роботу за фахом. Навіть у ці роки він міг працювати лише кочегаром – так боялися совєти істинних націоналістів. Перебуваючи у Львові, Чорновіл виступає ініціатором створення Української Гельсінської Спілки (Українська Гельсінська Група – правозахисна організація, заснована ще 1976 року), згодом Народного руху України, головою якого обраний 1992 року (першим головою був Іван Драч). Це була на той час найпотужніша національно-патріотична сила. Тому й не треба дивуватися розколу Руху. З одного боку допомогли “спецслужби”, які вміли це робити, з іншого – амбіції великих політиків, що нищать ідейну єдність, а отже, й українську державність. Цього чоловіка, як цілеспрямованого політика, який, зрозуміло, теж припускався помилок, боялися і українські владці, “вчорашні будівники комунізму”, і кремлівсько-кагебешні структури. (Москва прекрасно усвідомлює: прихід до влади патріотичних сил в Україні – це втрата України. Не допоможе навіть “всесильний енергетичний тиск”). Особливо його силу й вплив відчули й оцінили після президентських виборів 1994 року, коли Чорновіл переміг в Тернопільській, Львівській та Івано-Франківській областях, а загалом кожен четвертий голос виборці віддали за голову Руху (23,27 відсотків голосів – це друге місце). Ця цифра стала серйозним сигналом перед підготовкою наступних виборів, адже було очевидно, що В’ячеслав Чорновіл – один з кандидатів на найвищий державний пост. При тому розвалі, який переживали українці після “мудрого керівництва” колишнього головного партійного ідеолога й директора потужного військового заводу, він мав усі шанси на перемогу. Цього допустити не могли. Тим паче, що він завжди відзначався безкопромісністю й прямолінійністю. Багато хто це розумів, й тому вже чулися припущення: “Чорновола можуть прибрати”. (В майстерності ж “прибирання” людей, а головне – політичних опонентів, московським спецслужбам немає рівних. Не того, що вони такі розумні. У них немає межі наглості, цинізму й жорстокості. Найяскравіший приклад цьому – останні президентські вибори, головним стратегом на яких виступив сумнозвісний кремлівський політолог-феесбешник Глєб Павловський, й очевидне отруєння Литвиненка). І його прибрали так само підло, як це робили з іншими національно-свідомими людьми. Тільки у 90-х роках, на відміну від сталінських часів, коли вмирали від отрути чи серцевої недостатності, популярними стали “автокатастрофи”. Не оминув її і В’ячеслав Чорновіл...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Далі буде
| Comments: |
