Козацтво в Америці – це не міф
Про Петра Ващика наша газета уже писала. Цей костопільський козак-мандрівник (за фахом журналіст, надзвичайно музично обдарований чоловік й великий оптиміст), який на чайці “Батьківщина” разом з іншими однодумцями здійснив незвичайну подорож морями й океанами у різні країни світу, аби пропагувати культуру України, нині осів у Сполучених Штатах Америки. Спочатку, знаючи його колоритну натуру, я навіть здивувалася: як він зміг там прижитися? Але при зустрічі зрозуміла, що такий українець свого коріння не зречеться ніде. Більше того, отримавши звання наказного отамана Америки, він відроджує за океаном українську культуру, пісні й козацтво. Правда, як сказав сам, там, у США – його копія, а оригінал – в Україні.
Всі забави американські українці проводять у церковних підвалах
Коли 2001 року він прибув до Америки, то ситуація склалася так, що команда “Батьківщини” фактично розпалася. І для подорожі в Австралію капітану довелося набирати людей з Америки. Але й ті зійшли на Гавайських островах. А чайку під час шторму потрощило так, що капітану ледве вдалося дотягнутися з нею до австралійських берегів. Там вона відразу потрапила на металобрухтне звалище. Ось такий трохи сумний кінець легендарної “Батьківщини”.
А наш герой Петро Ващик, як-то кажуть, пришвартував до американських берегів...
– В Україні мені вже нічим було займатися, – розповідає про своє американсько-козацьке життя пан Петро. – Я залишився в Америці після фестивалю в Чикаго. Перед тим мав зустріч з верховним отаманом у діаспорі Йосифом Івахом, який проживає в Канаді. Йому сподобалася моя концертна програма, зброя (треба зазначити, що у пана Петра грають навіть пістолі! – авт.), тож він запропонував мені стати членом козацтва у діаспорі. Погодився. Спочатку нічого не давали про себе знати, а згодом попросили організувати козацтво у штаті Огайя. Організував. Навесні цього року мене призначили наказним отаманом Сполучених Штатів Америки. Працюючи на треку (у нас – водій дальніх рейсів), маю можливість зустрічатися з українцями, що проживають в США, і таким чином відроджувати там козацтво. Спочатку нас у Бафало, де живу, було три чоловіки козаків, тепер – вісімнадцять. Відзначили там гарні козацькі свята: День батька, День незалежності. Культурна програма проводиться при церквах – в американців немає будинків культури. На таких українських забавах всі одягнені у вишиванки і розмовляють українською мовою (мову вчать у школі при церкві). Навіть якщо хтось не володіє нею, то користується деякими словами: “так”, “дозвольте”, “прошу”. Щоб розвеселити присутніх, таланту у мене вистачає – вмію грати десь на 18-ти інструментах. Американці люблять жартувати, але їхні жарти трохи “плоскі”, тож потроху привчаю до наших. Під час свят нагороджуємо грамотами за пожертви – збираємо гроші на добудову храму на честь Героїв України у Костополі. Їх це проймає. Привчаю тамтешніх козаків, аби завжди виглядали підтягнутими, акуратними, мали начищене взуття. Навіть наголошую на елементах розмови: козак має говорити коротко, влучно і розумно. Дітям малим те все дуже подобається: цікавляться, хто такі козаки, звідки. Хочемо відкривати козацькі школи для дітей, де вони зможуть вивчити навіть прийоми боротьби колишніх козаків.
Старша генерація знає свою історію навіть ліпше, ніж знаємо її ми. Молодших це цікавить менше. Геть молоді байдужі до української історії. Але, думаю, з віком такий інтерес у них з’явиться. Старший українець приходить до церкви охайно одягнутий, з українськими елементами у вбранні. А молоді будь-що на себе напнуть, у тому і йдуть, як у клуб за інтересами. Після служби Божої починаються забави. У кожній церкві в підвалі є щось на зразок ресторану, де можна випити, пообідати, потанцювати. Священик знімає ризи і теж відпочиває зі своїми прихожанами. Але п’яних там не побачите ніколи.
Українська діаспора покладає надії на Юлію Тимошенко
– В Україну зараз приїхали, маючи якісь конкретні завдання, чи занудьгували?
– І одне, й інше. Привіз запрошення козакам зі Львова, які в червні з Херсона чайкою мають виходити у подорож до Америки. Хочу також організувати концертну програму якогось невеликого самобутнього українського колективу. Знаю, що в Америці це піде “на ура”. Вніс пропозицію отаману Іваху заснувати орден гетьмана Мазепи двох ступенів. Для цього вже зібрані перші кошти. У Львові потрібні документи готує Віталій Манзуренко – великий знавець геральдики. Хочу відразу відзначити, що в Україні з’явилося дуже багато промосковських гетьманів (зареєстровано аж 24 організації!), яких треба порозганяти. Знущаються над історією, наробивши якихось чорних хрестів і понавішувавши невідь-що.
Сподіваюся зустрітися з й гетьманом України Ющенком, аби за його сприяння нам у Костополі передали корпуси військової частини, і на цій базі відкрити спеціальний військовий ліцей. Хочу, щоб там готували справжніх офіцерів України. Навіть якщо хтось і не пов’яже життя з цією справою, то щоб виховати гідних українців, які могли б захистити себе, свою дівчину, Україну. Це має бути дійсно еліта нашої нації. Хоча розумію, що при нинішній системі це важко буде зробити. Краще віддадуть будівлі під бари, аби людей споювати.
Хотів би також створити там кіностудію, щоб знімати документальні фільми. Думаю, на це гроші в Америці зароблю, бо люблю цю справу.
Під час Помаранчевої революції приїздив сюди, і тут маю величезний архів. Дещо змонтував, і коли демонстрували ці фільми в Америці, то вони мали великий успіх. На них ще й гроші заробив.
– Які ж настрої в української діаспори після цих прикрих подій з нашою владою, яке ставлення до Ющенка? – цікавлюся у пана Петра. – І наскільки зрозуміла, Ви не збираєтеся залишатися у Штатах.
– Для мене Америка – чужа країна. Там мільйони українців. А лад наводити треба тут. Майдан – це перший етап. Мені здається, народ вже не буде того терпіти, що терпів. Зло має бути покаране. Надія тепер на Юлю Тимошенко. Вона в Америці має найбільші симпатії після того, як не підписала Універсал. Її портрети всюди. Президент впав в очах діаспори. Хто там народився, той прижився, їм не настільки мила наша культура. А я усе пам’ятаю з дитинства, і без України мені важко. Тут завжди якісь видумки, співи, а в Америці тільки їдять. В китайських ресторанах чи барах особливо. Заходиш туди вранці, платиш 7 доларів – і сиди до темної ночі. Майже всі американці товсті. Які танці? Ледве ходять. Їдуть в траку і безперестанку жеруть піцу.
– Слухаючи Вас, не можу зрозуміти, чому в Америці такий порядок, адже духовність не є головним показником американського народу.
– Американці дуже законослухняні. У них закон – для всіх. На вулиці не можна голосно включити музику чи стукати. Після 10 години вечора – тишина. Навіть собака не має права гавкати. Ховай його у гараж чи в будинок забирай. Хтось порушить ці норми, сусід зателефонує, приїде поліція, і штраф такий, що більше не захочеться. Всюди ідеальна чистота й порядок. Машину мити не потрібно, бо її нема де вимазати.
– Пане Петре, бачу з Ваших відео, що маєте прекрасний котедж. Винаймаєте чи це власне житло?
– Цей будинок купив у кредит за 150 тисяч. Мені так вигідніше, ніж винаймати. Потім продам його і матиму гроші. Щоб прожити місяць, включаючи всі комунальні оплати, погашення кредитів, треба мати 2500 доларів у місяць. Я за тиждень заробляю 1500 доларів, 450 – сплачую державі податки. Автомобіль там коштує 2000-3000 доларів. Так, гарна хата, але не тішить. В Україні усе живе, навіть посмішки, а там, в Америці, – для вигляду. Тебе слухають, але не чують. Багато хто теж сумує за Україною. Син з донькою там, напевно, залишаться – у них вже сім’ї, вони прижилися в Америці. Я ще до пенсії два роки проживу, але все-таки мрію повернутися в Україну: тут я – оригінал, а там – моя копія.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
