Рибка побив Матюка
До скандального футбольного матчу з елементами карате та боксу між столичними клубами ЦСКА і “Динамо-2” ім’я півзахисника армійців Сергія Матюка було мало кому відоме, на відміну від його, так би мовити, “опонента” Олександра Рибки. Останній, що встиг відзначитися, захищаючи ворота динамівської основи у міжнародному матчі, цим інцидентом, здається, привернув до себе ще більшу увагу, викликавши ажіотаж преси довкола свого вчинку. Тому армієць, що постраждав від Рибчиних бутсів, опинився ніби в тіні його “слави”. Проте, на мій погляд, Сергій Матюк вартий, аби про нього поговорити не тільки як про “жертву” динамівського воротаря.
Отже, мій співрозмовник – Віктор Іванович Матюк, батько Сергія. Він мешкає в Любешові, звідки розпочався шлях у великий футбол його сина, як і вже відомого динамівця Тараса Михалика.
– Вікторе Івановичу, вибитися із сільського футболу в столичний, якщо дуже захотіти, можна. Це довели і Тарас Михалик, і Ваш син. І все-таки, чи простим був шлях його маршруту Любешів-Київ?
– Наша сім’я мешкає в Любешові лише дев’ять років. Раніше жили в селі Селище, що за п’ятнадцять кілометрів від райцентру, з моїми батьками. Сергій же народився в селі Зарудчі, яке прилягає до північної околиці Любешова, 1987 року. Його мати (моя перша дружина) після пологів тяжко захворіла і незабаром померла. Сергію було лише три місяці… До п’яти років хлопчика допомагали виховувати дід з бабою.
Потім я одружився вдруге, і за кілька років ми з жінкою спромоглися побудувати власну оселю в Любешові. У райцентрі Сергій почав ходити у футбольну секцію місцевої спортшколи. Його першим тренером і, можна сказати, постійним, доки син жив у Любешові, був Ігор Муха. У сьомому класі Сергій уже зіграв перші матчі за дублюючий склад місцевої команди (“Прип’ять”) в обласних змаганнях. Після дев’ятого класу загальноосвітньої школи пішов вчитися на муляра-штукатура до профтехучилища. Тоді ж закріпився вже і в основі “Прип’яті”.
Сергій дуже наполегливий хлопчина: поза тренуваннями з командою багато займався і самостійно. Ніхто його не змушував цього робити, все з доброї волі, бо мріяв стати професійним футболістом.
– Не стримували його? Не казали, що марно мучити себе, бо ви далеко від футбольних центрів, де його могли б помітити?
– Ні, навіщо стримувати, руйнувати мрію? Крім того, вже тоді наш земляк Тарас Михалик закріпився в столиці, і це ще більше надихнуло Сергія. Він усе казав, що Тарас допоможе, завезе на оглядини до футбольних спеців, і ті скажуть, чи може що, чи ні. Так воно і сталося. Влітку після другого курсу Тарас повіз Сергія на оглядини в ЦСКА. Син пробув там місяць на зборах. Повернувся додому з обіцянкою керівництва клубу, що згодом викличуть, бо він їм підходить.
– Вірили в таке?
– Чесно кажучи, ні. Навіть йому радили, щоб не особливо сподівався і не мучився. Але Сергій уперто чекав, не втрачаючи віри, і ще більше навантажував себе тренуванням. І дочекався: після Нового року зателефонував президент ЦСКА із запрошенням до команди.
– Чув, що Сергій живе в Тараса Михалика “на квартирі”?
– Ні, він живе на базі ЦСКА у Святошино. А з Михаликом він дружить, тож часто бувають один в одного. Тарас, як старший і досвідченіший товариш, допомагає Сергієві в усьому.
– Я чому запитав: кажуть, Тарас Михалик дружить з Олександром Рибкою, котрий так не достойно футболіста-професіонала повів себе щодо Сергія під час матчу ЦСКА-“Динамо-2”.
– Так, Михалик справді з Рибкою в дружніх стосунках. А от в яких стосунках Рибка був із Сергієм, не можу сказати.
– А взагалі, про ту бійку коли вперше дізналися? Що творилося на серці, коли побачили відеозапис, як б’ють вашого сина ногами?
– Ще нічого не знаючи, я відчував, що щось сталося. Річ у тім, що Сергій майже щодня телефонує в Любешів, розповідає про своє життя, про матчі, які зіграв. Напередодні він подзвонив і сказав, що гратимуть з “Динамо-2”. Увечері, після матчу, я знову чекав дзвінка від нього. Але телефон мовчав. От тоді і почав я хвилюватися. Сам набрав його номер, але мобільник виявився відключеним. Потім, правда, все-таки Сергій подзвонив і сказав: “ Я потрапив у лікарню”. А далі й розповів, як зіткнувся під час матчу з Рибкою і той його побив.
– То Ви ще тоді не бачили відеозапису?
– Цей епізод відразу ж і не показували по телебаченню, лише наступного дня. Звичайно, дивитися батькам на таке – мало приємного. У дружини після того боліло і серце, і голова. Відразу з’явилася велика образа на Рибку, було шкода тренера Максимова, котрий заступився за сина, бо знали, що його за це покарають.
– Рибка попросив вибачення в Сергія. А Ви, як батько, пробачите йому?
– Це було ігрове зіткнення. Рибка нещодавно зазнав тяжкої травми голови, тому, може, й справді діяв не тямлячи себе.
– Покарання, яке виніс Рибці дисциплінарний комітет, як оцінюєте?
– Покарати, звичайно, треба, але м’якше, бо, вважаю, у тому, що трапилося, є вина і динамівських лікарів – вони випустили грати футболіста, який повністю не реабілітувався після тяжкої травми. А втім, спеціалістам видніше, нехай вирішують, я покладаюсь на їхню волю.
– Сергій довго пробув у лікарні?
– Ні, в лікарні його лише обстежили, чи нема переломів, та й віддали під опіку клубних медиків.
– Отже, серйозних травм не отримав?
– Було виявлено сильні удари в лівий бік стегна і ребер, синці на тілі.
– А як почуває себе нині?
– Одужує. Почав індивідуальні тренування. Шкода, що змушений через це пропустити кілька важливих матчів. Прикро, звичайно, що його так побили, але це спорт, причому серйозний, отже, спортсмен повинен бути готовий до будь-яких випробувань.
– Зла на Рибку не тримає?
– Не тримає. Він у нас взагалі не злопам’ятний, має м’який характер, дуже швидко відходить, словом, слухняний хлопець, з яким ніколи не мали проблем. Думаю, що з Рибкою навіть подружаться.
Розмовляв Микола ШМИГІН,
Волинська область
P.S. За інформацією офіційного сайту київського “Динамо” контрольно-дисциплінарний комітет Федерації футболу України дискваліфікував Олександра Рибку за побиття Сергія Матюка на 10 матчів.
| Comments: |
