Чверть віку жив на дві сім’ї
Обідньої пори жіночки-бухгалтерки “обмивали” кісточки тим знайомим парам, які розлучилися. Пікантні подробиці, що розголошувалися в офісі, могли б сміливо стати основою кількох десятків “мильних” серіалів.
– Уявляєте, що вчверили мої знайомі: стільки років прожили, і на тобі – розходяться, – весело розповідала одна. – Так “розлучалися”, що побилися прямо в залі суду. Нарешті я розкрила причину – Люська хахаля знайшла!
Тільки-но жіночки почали дружно співчувати “рогоносцю”, як Валентина згадала історію своєї куми:
– От я вам розповім зараз – просто мексиканський серіал! Подруга, дізнавшись на схилі літ про те, що її чоловік “двоєженець”, ледве розум не втратила!
У відпустку разом – жодного разу
Тамару з Володимиром я знаю вже давно. Спочатку були сусідами, а потім і покумилися: Тамара хрестила мого сина. Ростили двох дітей. Вона місцева, а от Володя родом з якогось російського містечка. Тут служив в армії, тут познайомився з Тамарою, та так і залишився. Жили вони добре. Ні, як у кожної сім’ї, і сварки бували між ними, і непорозуміння, але чогось такого глобального – ніколи. Щоправда, Тамара інколи жалілася на те, що Володя ще жодного разу після весілля не запропонував їм провести відпустку разом.
– Ти уявляєш, приходить вчора з роботи і в лоб мені новиною: “Я взяв відпустку, поїду до мами”, – розповідала мені якось Тамара. – Кажу: “Знову? Що ж це таке, коли ти вже по-людськи нарешті зробиш?” Аж розплакалась, так мені образливо було. А він мовчить, як води в рот набрав.
– І дітей до баби ніколи не возив?
– У тому то й справа, що ніколи. Вони тільки голос бабин знають, спілкуються з нею по телефону раз у п’ятирічку.
Ото повоювала-повоювала Тамара, та й руки опустила. Побачила, що дурне це діло: нерви псувати. Тим більше, поки був у Росії, про сім’ю не забував. Періодично телефонував. А вже як приїжджав – свято наставало. Стільки подарунків навозив дітям і їй, що вже й “дутися” на нього не було як.
Незчулись, як 25 шлюбних років відсвяткували, дітей поодружували. Залишилися в квартирі самі. Тамара тепер частіше стала до мене телефонувати й заходити, особливо коли її Володя серед зими до мами їздив.
А оце якось сиджу вдома, дивлюсь телевізор, і раптом зловила себе на думці: “Тамару давно не чула. Ой, боженько, тиждень, як пропала! Це ж на неї геть не схоже, тим більше, Володя її, здається, в Росію поїхав”. На телефонний дзвінок ніхто не відповідав, і мене боляче кольнуло в серце якесь недобре передчуття. Помчала до неї додому. Теленькала довго, коли це нарешті почула якийсь шурхіт, і двері помаленьку відчинилися.
«Вирішуй сам, прив’язувати не буду…»
– Тамаро! – я аж ахнула від несподіванки. – Що з тобою?
А вона, як мара, за стіну тримається і мовчить. Мусила тягти її в кімнату, поїти заспокійливим чаєм. Лише після того вона трохи відійшла, дала волю сльозам і нарешті розпо-віла, що сталося.
Мовляв, через п’ять днів після від’їзду Володі їй знадобилися якісь документи для приватизації квартири. Кинулася шукати – ніби крізь землю провалилися. І тут згадала, що, здається, останнього разу папку з документами переглядав Володя. Може, він куди засунув? Знайшла номер його матері, зателефонувала:
– Володя? – жінка на тому кінці дроту здивувалася так, ніби вперше почула це ім’я. – А он что, должен был приехать? Я его уж год как не видела.
З Тамарою сталася істерика. Чоловіка почали розшукувати одночасно у двох країнах. Нарешті їй повідомили, що останній його слід губиться у рідному містечку Володі і що пошуки зайшли в глухий кут. Мовляв, до місця призначення він таки прибув, а куди далі подівся – невідомо.
…“Пропажа” знайшлася сама. Коли відчинив двері до батьківської квартири, довго не міг второпати, чого “маманя” так голосить. Добряче здивувався – так його ще ніколи не зустрічали. А через кілька хвилин, мов втиснутий у стіну запитаннями, якими сипала мати, понуро зізнався: “Та не треба було міліцію. Я тут сім’ю маю… ще одну”.
Мати є мати: поохкала, посварила, та й на тому все. А ось у Тамари це зізнання ледь розуму не відібрало. Почувала себе, як та муха, яку раптово прибили газетою: руки-ноги ще ворушаться, а піднятися несила. Голова боліла від постійних думок і зіставлень: що розповідав, коли дзвонив додому, в якому настрої повертався з відпустки, як поводився. А розум відмовлявся сприймати історію чоловіка про другу сім’ю. Нібито зустрічався він з тією, іншою, до армії. Все було настільки серйозно, що Володя пообіцяв одружитися. А тут, проходячи службу, зустрів україночку, закохався. Вже й написав із вибаченнями про свої почуття першій дівчині, та у відповідь отримав ще більш приголомшливого, ніж свій, листа: “Я вагітна, напевно, у нас буде хлопчик, незабаром народжуватиму. Вирішуй сам, бо прив’язувати я тебе не збираюся. Люблю. Іра”. Після такого великодушного кроку з її боку мусив відреагувати не гірше. Ще з армії зумів вирватися додому і поговорити з Іриною: вона оформиться матір’ю-одиначкою, але тільки на папері. Він натомість допомагатиме їм щомісяця, а син знатиме батька, чого б це йому не коштувало. Просто для всіх Володя – на заробітках по Сибірах та закордонах.
Все життя прожили у сусідніх будинках
Ледь Тамара відійшла від шокового стану, як відразу побігла подавати на розлучення. Так затялася, що не тільки бачити, а й чути від нього нічого не хотіла. Він звільнився з роботи, зібрав сякі-такі речі і поїхав жити до жінки, яка терпляче чекала його 25 років.
– Ну, що там, як у тебе справи? – подзвоню, бувало, до Тамари.
– Та нічого, тримаюся, – відповідала понуро і додавала: – Бувший дзвонив знову…
Володя їй і дітям постійно телефонував, цікавився. Все казав, що душа у нього рветься навпіл. Звик, мовляв, до Тамари, стільки ж років разом прожили. Так тими дзвінками і перепросив її. Через рік вона вже слухавкою не кидалася, коли чула його голос. Могли вже побалакати про те-се. А ще через півроку його мати повідомила новину: Володя роз’їхався з Іриною, живе тепер вдома. А зізнатися в цьому Тамарі так і не наважується.
– Ти тільки уяви, – жалілася своїй колишній офіційній невістці. – Ми ж з нею, Іриною, стільки років прожили поряд, у сусідніх будинках. Ходили в один магазин по хліб, не раз стояли на одній тролейбусній зупинці. А онук? І твоїх не поняньчила, і цього, що під боком жив, теж не довелося. Але що сталося, те сталося. Ти ж його прости, дурня такого.
І що ви думаєте – таки поїхала! Діти живуть окремо, у кожного свої проблеми. А вона після роботи прийде в свої чотири стіни і сидить перед телевізором. Все жалілася, що їй нудно, самотньо, і взагалі – життя ніби поруч проходить. От і надумала: зібрала речі і помчала до чоловіка. Звідти кілька разів телефонувала, переказувала нам вітання від Володі і вже пошепки додавала, що у них все дуже добре.
Певно, так воно мало бути, бо згодом прилетіла жахлива звістка: Володимир помер, інфаркт. І Тамара, і його мати впевнені, що серце не витримало саме через ті хвилювання, які він переживав останнім часом.
А кума моя так і залишилася в Росії – доглядає свекруху.
***
Валентина закінчувала розповідати “мексиканський серіал” про свою куму у повній тиші. Всі жіночки притихли, у кожної, як той набридливий комар, дзижчала думка: “А раптом і мій десь ще одну сім’ю має. Ой, лишенько, тьху-тьху-тьху!”
Юлія САВІНА,
Житомирська область
| Comments: |
