Михайлина Коцюбинська поміняла партквиток на ідеали
Закінчення. Початок у №47
За українську дисидентку заступилася... канадська Компартія
– Величезна частина мого наукового доробку – видавнича справа. А розпочалося все досить невесело, коли в 1968 році мене викинули з роботи. Слушною нагодою, щоб здихатися мене з Інституту, став конкурс-атестація наукових працівників. Кажуть, директор інституту літератури Микола Шамота на вченій раді попередив: “Хто проголосує за Коцюбинську, той проголосує проти радянської влади”. Голосування було таємне, але один голос виявився за мене. Я знаю точно – це був Леонід Новиченко. Офіціозний радянський критик, але талановита людина. Він мені відразу сказав, я йому вірю. Правда, після проголошення незалежності вже чотири людини претендували на той голос. Я мовчала і тільки колекціонувала ці прізвища.
А тоді, у 68-му, потрібно було якось виживати. На руках – семирічна донька. Я рік не могла нікуди влаштуватися. У цій ситуації моє прізвище мене захищало. Проводили обшуки, викликали на допити, але не арештовували. До мене дійшла така версія цього. Я мала товаришку, канадську комуністку українського походження Марію Скрипник, яка вчилася в нас у вищій партійній школі. Людина високих моральних якостей, щиро захоплена ідеями комунізму, вона перекладала українську літературу. Марія про ситуацію зі мною розповіла першому секретарю Комуністичної партії Канади Уільяму Каштану (у нього теж українське коріння). І він напряму звернувся в ЦК Компартії: мовляв, у світі буде дуже негативний резонанс, що літературознавець з відомим прізвищем Коцюбинська залишилася в Радянському Союзі без роботи з дитиною на руках. Так це було чи ні – точно не знаю, але мені передали, що необхідно звернутися у новостворене видавництво “Вища школа”. Мене взяли редактором у досить цікавий відділ – уніфікації наукової термінології. Тоді першим секретарем ЦК був Шелест, і видавництво створили, щоб видавати підручники українською мовою. На той час у нас сформувався дуже гарний колектив. Та головне, у чому мені пощастило – це із завідувачкою нашого відділу Неонілою Яківною Кучерявенко, людиною винятково світлою і порядною, добрим фахівцем і органічною українкою. Твердо переконана, що мені було б набагато важче пережити ті вісімнадцять років, які я пропрацювала у видавництві (адже це були роки утисків, наклепів, повної ізоляції від світу наукового і літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного мого слова, а мої книжки вилучали з бібліотек), якби поряд не було цього тихого янгола-охоронця.
Тоді у видавництві “Вища школа” виходили найрізноманітніші наукові книги. Нещодавно своїм знайомим (вони – ветеринари), у яких влітку відпочивала, подарувала словник ветеринарної патології, редагований Коцюбинською, – усміхається пані Михайлина. – Саме у “Вищій школі” я стала кваліфікованим редактором.
Листи Стуса
– Розкажіть про своє знайомство та листування з Василем Стусом. Яким чином Вам вдалося зібрати й видати його твори?
– Зі Стусом я познайомилася ще в Інституті літератури. Він був аспірантом, а я – старшим науковим працівником. Спочатку ми не були з ним такими близькими, як зі Світличним та Сверстюком. Тут спрацював віковий момент – шість років різниці, а в молодості це дуже відчувається. Ближче зійшлися ми після того, як його викинули з Інституту. Але чи не найбільше ми зі Стусом зблизилися у листах, які я писала йому в табір і які час від часу отримувала від нього. Їх було не так багато, але вони стільки значили для мене. Стуса як поета до його арешту я знала мало – по-справжньому почала розуміти в останні роки його життя. Через рік після смерті почала збирати його спадщину: різноманітні самвидавські твори, листи. Тоді ще був Радянський Союз і діяла цензура, тож його ім’я було офіційно “непрохідним”. У мене з’явилася ідея видати вибране Стуса, та ж ідея прийшла в голову і Станіславу Тельнюку. Ми з ним скооперувалися. Я готувала тексти до друку, а він робив спроби “пробити” їх у “великій хаті” (так тоді називали ЦК). Коли носила тексти до друкарки, то на титульному аркуші не зазначала прізвища поета – це було небезпечно. Але ситуація в країні стрімко змінювалася, і у 1990 році вийшла перша невеличка книжка в Україні “Дорога болю”.
Перший великий проект, за який мені не буде соромно, – наукове видання творів Василя Стуса у дев’яти книгах. Ми разом з його сином Дмитром взялися за цю роботу. Спочатку у 1992 році я була в Канаді в Едмонтоні, виступала в університеті з лекціями, багато розповідала про Стуса. І перший внесок на це видання дав Канадський інститут українських студій. Це було дійсно масштабне видання – перша ластівка, і дуже вдала. Там є помилки, які потрапили з моєї вини, адже поезії доводилося вибирати з різноманітних учнівських та студентських зошитів. Вірші були записані його рукою. Але якби добре замислилася, то один з них я могла б впізнати, але щось не спрацювало. Словом у видання потрапило шість віршів Миколи Вінграновського. Василь Стус переписав їх без жодного позначення, а далі знову писав свої. Потім ми надрукували примітку, що з недогляду таке сталося. Найбільше, як не дивно, втішився Вінграновський, адже серед тих віршів було кілька, які він вже забув і вперше їх прочитав у томах Стуса. Були ще деякі накладки в датах, але це нами осмислено і враховано. Крім поезії, там зібрані листи Стуса, які я вважаю найвищим досягненням української епістолярної літератури. Я написала всі примітки і велику післямову “Епістолярна творчість Василя Стуса”. Торік вийшло два великі томи творів В’ячеслава Чорновола, передмову до них також написала я.
Над маминими щоденниками
– А над чим зараз працює невтомна Михайлина Коцюбинська?
– Епістолярна спадщина – один з основних об’єктів мого дослідження, дуже ціную цей тип літератури. Адже вважалося, що в українській його немає. Але я довела, що є надзвичайно високі зразки. Якби не було більше в українському культурному доробку нічого, крім листів Лесі Українки, Василя Стефаника, Василя Стуса і Катерини Білокур, то й тоді б ми входили у першу десятку світової літератури. Вам не доводилося читати листів Катерини Білокур? В плані творчої напруги та естетичної виразності вони – шедеври, настільки майстерно написані, як і її картини.
За останні п’ять років в Україні вийшли надзвичайно цікаві книги саме епістолярної спадщини: всі листи Лисенка, нещодавно – листування Олени Теліги. Перший том листів Пантелеймона Куліша – просто еталонне видання. Уявіть собі, 310 сторінок текстів і 290 – коментарів.
Після смерті моєї мами залишилося шість зошитів її щоденників: з 1928 по 1963 рік. Оскільки я працюю у відділі рукописів Інституту літератури, то їх описала, прокоментувала, здала у відділ рукописів і на основі цього написала такий нарис “Над маминими щоденниками”, який був надрукований у журналі “Кур’єр Кривбасу”. Я в історії не знаю аналогічних випадків, коли дочка видає щоденники матері, коментуючи їх. Це дуже цікавий документ епохи, вони вийдуть у видавництві “Акта” під назвою “Із Книги Споминів”.
Відповідаючи на моє запитання про сучасну українську літературу, господиня взяла на своєму робочому столі роман Марії Матіос “Солодка Даруся” і сказала:
– Оце – сучасна українська література. Обов’язково прочитайте. Зараз нових книг виходить багато, за всіма виданнями фізично не встигаю. Адже в бібліотеки новинки не надходять, а якщо купувати – коштів не вистачить, та й нікуди ставити. Але хочу сказати: з’явилося покоління талановитих письменників.
Коли ж народиться Україна?
– Я знаю, що Ви колекціонуєте анекдоти. Яку роль вони відіграють у Вашому житті?
– Анекдоти, мушу визнати, мають для мене життєво важливе значення. Я люблю й колекціоную їх, запам’ятовую й актуалізую у відповідній ситуації. Це – як ковток озону в задушливій атмосфері, вони допомагають долати страх і зневіру.
На запитання про сучасну політичну ситуацію пані Михайлина також відповіла анекдотом.
– На подібне запитання мені довелося відповідати під час виступу у Переяслав-Хмельницькому педагогічному університеті. Я їм розповіла, що серед своїх друзів запровадила таку формулу як в старому єврейському анекдоті, де розмовляли два мудрі рабини. Знаєте, як вони розмовляли? – посміхнулася моя співрозмовниця. – Вони мовчали, бо кожен знає те, що знає й інший. Так що давайте краще помовчимо. І коли щось трапляється в політичному житті, друзі мені кажуть: “Що, поговоримо, як два мудрі рабини?” Але якщо серйозно, то те, що сталося, я сприймаю спокійно. Це все вписується в той стан, який склався в державі. Візьміть суто математичні параметри результатів виборів, це ж була нестійка рівновага – п’ятдесят на п’ятдесят, крім того, недосформованість української еліти. У цьому випадку я хочу скористатися порадою Івана Світличного, який про себе писав: “Я оптиміст-рецидивіст”. Тому можу сказати, дивлячись на розвиток подій в державі, я – песимістичний оптиміст, або оптимістичний песиміст. Що б не робили – український дух незнищенний, він з попелу знову відроджується, розвивається. Але дуже часто все зупиняється. Немає у нас прагматичної лінії розвитку, ми весь час повертаємося на ті самі позиції. І про це геніально сказав Василь Стус:
“Немає ряду нам,
Раптових спроб зазубрені шпилі
Ото єдине...”
І ще один його вислів: “вічно ембріонна Україна”. Весь час мені хочеться сказати: ми той період пройшли, а виявляється – ні. Ніяк не може народитися Україна. Як казав Мазепа: “Самі себе звоювали”.
– Але я ніколи – як би гірко не було від того, що діється, – не скажу “в цій країні”, бо це МОЯ КРАЇНА!
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Київ
| Comments: |
