Протягом століть Кубанські козаки у піснях і мові зберегли своє українське коріння
Книга “Українці Кубані та їхні пісні”, яка випадково потрапила мені на очі у знайомого, зацікавила відразу – тут зібрано аж чотириста різножанрових українсько-кубанських пісень! Виявилося, що її автор Надія Супрун-Яремко, кандидат мистецтвознавства, професор кафедри музичного фольклору Рівненського державного гуманітарного університету, докторант Харківської державної академії культури, живе майже поруч, у Рівному, хоча родом з Кубані. З того краю, що став для мільйонів українців історичним пристановищем...
У паспорті з українки зробили росіянку
Історія Кубані, а точніше тих запорозьких козаків, котрі там опинилися після катеринівського указу 1791 року, надзвичайно трагічна, і вся вона передана у піснях козаків-чорноморців (“Бодай тобі, Кухаренко, так добре служити. Гей-гей, як нам, бідним чорноморцям, за Куба.., за Кубанню жити”). Вона не повинна залишатися осторонь нашої української історії, тому було цікаво поспілкуватися з людиною, коріння якої – з козацького роду. Правда, усвідомлення й переосмислення цього прийшло до пані Надії вже у зрілому віці. Народилася вона у місті Кропоткіно на території, яка заселялася насамперед донськими козаками. Пізніше сюди переселялися й українські. Закінчивши десятирічку й музичну школу, а потім Краснодарське музичне училище по класу фортепіано, вирішила стати музикознавцем. Тому вступила на музикознавчий факультет Харківського інституту мистецтв імені Котляревського. Так доля пов’язала її з батьківською землею. Коли однокурсник запросив у Рівне в інститут культури, а на той час вона працювала у Сіверодонецьку, погодилася з радістю – почула, що тут зможе займатися науковою роботою. А розпочалася вона в аспірантурі Ленінградського інституту театру, музики і кінематографії імені Черкасова, де видатний музикознавець українського походження Ігор Мацієвський запропонував тему, пов’язану з Гнатом Хоткевичем, ім’я якого в Україні довгий час було заборонене.
– До того часу я не знала ні української культури, ні мови, – тепер уже з усмішкою розповідає про це пані Надія. – Проживши деякий час в Україні, усвідомила – та я ж українка! Мій батько Онисим Супрун – щирий українець, родом із села Чудове, що на Полтавщині. Я там не раз бувала. Мама з Мінеральних Вод. Її батько – з Макіївки. У їхньому роду є й німецька кров. Адже мій прадід Август фон ґартен теж родом з України – з Мелітополя. Отож, як виявилося, у мене нічого російського немає, хоча за паспортом я – росіянка. Думаю, таких “росіян” на Кубані чимало. А сталося ось що. Мій чоловік, він, до речі, з Львівщини, почав займатися карпатознавством, сопілкарством, досліджує бойківський та гуцульський фольклор. Тому не раз їздила з ним на Гуцульщину. Якось в селі Велике Березне Косівського району один гуцул так сердито до мого чоловіка сказав: “Ти чого москальку взяв?! Що, мало наших дівчат, українських?” Мене тоді наче блискавкою вдарило, а душу обпекло: “Я – не москалька!” Як тільки ми відійшли від нього, відразу заявила чоловікові: “Все, переходжу на українську мову”. Відтоді, хоч і поганою, але почала викладати українською, незважаючи на те, що майже все на факультеті читалося російською мовою, бо це ж були радянські часи.
Голодомор не оминувив і українських кубанців
– На сьогодні Кубань переповнена українцями, проте складна ситуація з їхньою ідентифікацією, – продовжує пані Надія. – Це вже політичне питання. Назва моєї докторської дисертації “Народно-пісенна культура Кубані на матеріалі польових досліджень історичної Чорноморії” має ідеологічні підстави: утвердити те, що українці на Кубані були і є дотепер, й поєднати цей край з моєю прабатьківщиною Україною. До цього часу там функціонують два сильні українські коди: мова і пісня. У станицях й дотепер балакають. Під час експедицій, а їх за п’ять років було десять, спілкувалася з кубанцями українською мовою. Згодом з’явилася і ця книга, яка привела вас до мене. Запорожці переселилися на острів Тамань, мріючи побудувати острівну самостійну державу, де житимуть за законами християнської моралі. Катерина їх обдурила: вона змусила цих волелюбних козаків підняти зброю проти таких самих волелюбних кавказьких горців. (“А вже літ більше двісті, як козак в неволі. Ей, у неволі, у тюрмі, під московським караулом, ей, у тюрмі”). Це була велика трагедія. До 1842 року станиці називалися куренями, назви яких походили від назв українських поселень (Полтавська, Канівська, Корсунська, Кущівська і т.д.). А через 50 років прийшов наказ називати поселення станицями, які почали заселяти іногородніми, за більшовиків – солдатами. Наказні отамани вибиралися вже не на місці, а у Петербурзі. Тоді й Полтавську станицю перейменували у Червоноармійську, Уманську – в Ленінградську, і т.д. Українці Кубані, як і в Україні, пережили голодомор (“Ой, беруть воли та беруть вози, виганяють з хати. Гонять наших хліборобів в темні каземати”). Про 1933 рік моя мама розповідала жахливі речі. На залізниці у Кропоткіні стояли вагони, і увечері в них закидали трупи. Півтора мільйона українців тоді тут заморили голодом. Щоб винищити українців, голодомор спровокували всюди, де вони проживали. Їй на консервному заводі раз у три дні давали талони на обід – 300 грамів поганого хліба. У 23 роки вона ходила з паличкою. Бабця тоді була у своєї тяжкохворої сестри в Таганрозі і тому не відчула голоду. Маму хотіли прийняти в комуністи і, як майбутнього партпрацівника, записали в “трійку”, які по станицях забирали продукти. (“Ой, для чого ви, ой, комісари, та й ви наробили, що загнали хлібороба в сириї могили?”). Вона раз поїхала, і коли побачила усі ті знущання, що чинили над людьми, відразу заявила парторгу: “Що хочете робіть, але більше не поїду”. Почула, що за порушення наказу партії можуть розстріляти. Але і це не зупинило. Добре, що він був поміркованою людиною і нікуди про це не заявив. Тоді більшовики навіть коней в степ зганяли і розстрілювали! Зі станиці Полтавської, де жили надто свідомі українці, їх усіх виселили, частину розстріляли, а заселили червоноармійцями.
Радянська влада зробила все, аби кубанські козаки забули своє коріння. Адже після революції 1917 року вони намагалися створити автономну республіку у складі української держави. Особливо постаралися історики, які прислужували комуністичній ідеології. Зараз у цьому відзначається Микола Бондар, який поширює думку, що українців на Кубані вже не існує. Уявіть, він пропагує, що українці Кубані – це субетнос російського етносу, або те, що козаки – це окрема нація. На щастя, там ще є такі українці, як Віктор Чумаченко, кандидат філологічних наук, професор Краснодарського університету культури і мистецтв, який доводить кубанцям історичну правду. Я теж друкувалася у місцевому українському журналі, де різко критикувала “теорію” Бондаря. Надрукований уже раніше заборонений двотомник історика Щербини “Історія кубанського війська” та інші книги. У Краснодарському університеті з’явився факультет по кубанському козацтву. Адже раніше була така пропаганда, що визнавати себе українцем Кубані – це ставити бар’єри у кар’єрі. У Харкові відбувалися й відбуваються ті ж самі процеси. Захисти десертацій моїх колег усі по зарубіжній або російській музиці. “Разве украинская музыка есть? Ее нет”, – нам це говорили, коли ще навчалася. На щастя, потрапила в українське середовище, тому стала українкою.
Під час експедиції, досліджуючи українські кубанські пісні, зрозуміла: яка велика сила людської пам’яті! Вона перемогла більшовицьку ідеологію. У станиці Челбаській записали “Спи, Тарасе, батьку рідний”. Повсюди на Кубані знають “Ще не вмерла Україна” і сотні інших українських пісень. Взагалі я захоплювалася співом і окремих виконавців, і станичних колективів. А мій чоловік – щирістю, гостинністю, відкритістю і гумором кубанців. Як радо нас там зустрічали, називали рідними, пригощали, кликали на ніч. Старше покоління не забуло рідну землю, чого вже не скажеш про молодше. У пізніших піснях кубанських козаків – їхня багатостраждальна історія. Дивно, але, ще будучи “росіянкою”, я захопилася Хоткевичем, а тепер як українка відкриваю Кубань. Слова ректора Харківської державної академії культури пана Василя Шейка стали пророчими: “Ви нам, харків’янам, повернули нашого Хоткевича, ми вам допоможемо з вашою рідною Кубанню”.
Знайомство з цією щирою кубанською українкою наштовхнуло на думку повернутися пізніше до цієї теми, аби більш докладно розповісти про складну історію кубанських козаків.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Рівне
| Comments: |
