Пане Президенте, верніть нам віру у Вас, Україну і нас
Шановний Вікторе Андрійовичу!
Не знаю, не відаю, чи потрапить мій лист Вам на очі. Але так хотілося б. Оскільки висловлюю не лише власні думки, а й багатьох-багатьох людей: друзів, колег, читачів, котрі пишуть до газети (а їх маємо близько ста тисяч). Минає річниця Помаранчевої революції, а ми її зустрічаємо у зневірі, з болем і розчаруванням. Тому не можу мовчати. Навряд чи й скажу щось нове для Вас. Проте нехай це зайвий раз послужить вам порадою, застереженням, ще одним аргументом у надтрудній і святій Вашій справі.
Ми встали з колін, та не дочекалися змін
Відразу хочу повідомити, що вся наша вісниківська команда була на Вашому боці. Починаючи зі співочого поля 4 липня і протягом всієї передвиборної кампанії. До речі, мав нагоду особисто зустрітися з Вами у 1999 році в Луцьку. Ви, Вікторе Андрійовичу, працювали тоді на посаді голови Національного банку України, і прибули в команді Кучми, котрий йшов на другий президентський строк.
Народ та агітатори відправилися в зал місцевого драмтеатру, а Ви з кількома моїми колегами залишилися розмовляти на площі. Звичайно ж, йшла мова про фінанси. Ми допитувалися, чому не допомагає нам Захід. Ви терпеливо пояснювали, що недосконале наше законодавство, нестабільність економічна та політична і т. д., і т. п. Але біда не в цьому. У стократ гірше те, що внутрішній, свій інвестор не несе грошей у банки, не вкладає коштів у свою економіку. Тому не зростає виробництво, а отже, немає робочих місць, люди не заробляють, низька їхня купівельна спроможність.
Аргументи були чіткі і переконливі. Проте найбільше запам’яталася Ваша простота і щирість у спілкуванні. То була не якась запланована прес-конференція, а майже приватна розмова. Чиновник такого високого рівня “снізошол”. Як не дивно, але Ви жодним словом не обмовилися тоді про свого патрона, Кучму, не намагалися агітувати.
А от ми не мовчали у своїй газеті 2004 року. Наша краща журналістка Ольга Жарчинська, мабуть, не пропустила жодної Вашої передвиборної прес-конференції. І добиралася до Києва мало не повзком. Бо всюди на дорогах влада створювала найжорстокіші перепони. Багато писали і прості люди до газети на Вашу підтримку. До речі, у нашій редакції є Ваш автограф з побажаннями газеті добрих і правдивих новин. Так що у нас з Вами, Вікторе Андрійовичу, є й зворотний зв’язок.
Напередодні першого туру виборів Президента ми закликали встати з колін, своїми голосами боротися за зміни у суспільстві. У важкі революційні дні майже увесь колектив стояв на Майдані.
І дуже приємно, що в день Вашої інавгурації мене було запрошено на урочистості з цієї нагоди. Пригадую ту радість і піднесення, які тоді переживали. Серця трепетали у передчутті чогось великого, щасливого.
І от минуло два роки. Не знаю, які справжні відчуття на душі і на серці у Вас, але у нас вони досить кепські. Так, усі ми встали з колін, та, на жаль, так і не дочекалися змін.
Яка була ейфорія, яка надія! Ви тріумфально проїхалися по Європі, Америці. Вам стоячи аплодували парламенти. А ми всі тут мало не лопали від гордості за Вас, за нас, за Україну. Минали місяці, вже й два роки позаду, та де ж інвестори з мільярдами, чого вони відвертаються? Від Росії ми відійшли, а до Європи не дійшли. Так і стоїмо розчепірившись. Ні в сих і ні в тих.
Мало мати чисті руки, ними треба ще й щось робити
На перших порах свого президентства Ви часто повторювали і демонстрували перед екранами: “Ці руки нічого не брали”. Честь Вам, Вікторе Андрійовичу, і хвала. Попередники явно таким похвалитися не можуть. Давали дерибанити нещасну неньку-Україну своїм лакузам і себе не забували. Господи, стільки ж скільки вони насвинячили! Не одному ще президенту доведеться розгрібати.
Взяти хоча б наше прокляте Богом і людьми сільське господарство. Скоро буде 10 літ отій ідіотській реформі, коли людям дали землю без грошей і реманенту. Поставили село раком. Не лише в переносному, а й у прямому значенні. Не вірите? Заїдьте у травні або червні, вересні чи жовтні у свою рідну Хоружівку або мою Рудку-Козинську, чи де-інде, і переконаєтеся, що святу правду кажу.
Коли бачу, як з Польщі везуть ручні млинки, петлювати зерно добиті старі комбайни, інший старезний реманент, їй-богу, плакати хочеться. До чого ж ми дожилися! Надворі – третє тисячоліття, а ми живемо гірше тих жебраків, збираємо всякий допотопний непотріб, бо треба виживати.
Хіба не бачать цього ваші міністри? Не встигають. Бо їх міняють частіше, як солдат портянки. Ніби для насмішки нинішній рік назвали Роком села. Тут більше пасувало б додати – “його погибелі”. Бо держава палець о палець не вдарила, щоб допомогти селянам.
Можливо, і простакувате запитання, та все ж: Вікторе Андрійовичу, Ви ж від землі, як мовиться, від сохи, працювали бухгалтером у колгоспі, чому б Вам не допомогти хоча б трошечки своїм вчорашнім побратимам.
На жаль, звіряючи Ваші десять кроків назустріч людям з реальним життям за два роки, щось не дуже видно їх. Не ведемо вже мову про бандитів, котрі постійно пролітають мимо тюрем. Простим людям аж ніяк не стало ліпше жити. Ну, хоч би один-однісінький крок Ваш був суттєвим, відчутним.
А Ваші дії, пане Президенте, іноді просто не піддаються логіці. Ну, невже за два роки не можна було поставити крапки в історії з Вашим отруєнням? Ви ж точно знаєте, хто це зробив. А вбивство Гонгадзе?
Можливо, нам, простим смертним, не судилося знати високих політичних ігор, усіх їхніх тонкощів і поворотів. Проте неозброєним оком видно, як страшенно Ви відірвалися від нас, простих людей, не знаєте, чим усі ми живемо. За поняттям народ не бачите конкретної людини. Обставилися десятками, сотнями радників, як заможний отаман плотом, і за ними не в силі розгледіти, що ж то діється там, внизу.
Не мені Вас вчити, Вікторе Андрійовичу, а не Вам мене слухати, та скажіть: ну, коли востаннє ви зустрічалися з народом отак близько і щиро, як під час передвиборної кампанії? А чи не ліпше Вам, наприклад, не виглядати свого безцінного радника Андрія Шевченка, котрий тільки й мріє, як втекти від Абрамовича і нарадити чогось мудрого, а поїхати в глибинку і зустрітися з тіткою Манькою, у котрої 12 дітей, та дізнатися, як вона виживає сьогодні. Отам треба вчитися всім нам мудрості.
Здавалося б, на цьому пора ставити крапку. Але ж не можу обминути Вашу партію.
Політичні ліліпути з наполеонівськими замашками
Шановний Вікторе Андрійовичу, коли спостерігаєш за “вождями” Вашої партії, їхню кошачу метушню, мишачу возню, хочеться сміятися і плакати одночасно. Увірвавшись у велику політику на Ваших плечах, з непомірними амбіціями і нульовою амуніцією, вони, здається, роблять усе, щоб Вам нашкодити. Найцікавіше, що їм це чудово вдається. Так думаю не лише я.
Цілковиті банкроти. Профукали все, що могли. У нормальній, цивілізованій країні уже давно такі горе-лідери подали б у відставку, тихесенько порозбігалися, пасли десь на полонині овець, варили шоколад чи доучувалися б у якомусь задрипаному коледжі в Америці. Провалили вибори, просрали владу, так ні, давай ще й розвалити партію.
Взяти б Вашого головного “Леніна” – Безсмертного. Хіба Ви забули, як він керував Вашим передвиборним штабом? А чи не знаєте, як гнали у три шиї в Макарівському районі односельчани? А чого варті безсмертні авантюрні адміністративні реформи?
Крім “говорільні”, філософських прожектів, нічого за плечима. Такі ж ліліпути-політики порошенки, мартиненки, зваричі. Зате у них наполеонівські замашки. Невже їх рятує тільки те, що вони мають статус “любих друзів”.
Невже не можна було давно тупнути ногою, поставити усіх на місце. Якщо не в країні, то хоч у партії навести лад. А то Ви на першій частині з’їзду “Народного союзу “Наша Україна” всипали їм по одному місцю і пішли до Тото Кутуньо.
А вони знову задерли втерті носи, і ніхто не спішить покинути партійне корито.
Знову Ваша, Вікторе Андрійовичу, нерішучість, половинчастість дають про себе знати. Це добре, що Ви боретеся за українську мову, визнання голодомору як геноциду проти нашої нації. Іноді й виграєте маленькі битви, але програєте стратегічні напрямки. Як з формуванням демократичної коаліції. Ваша команда боялася Юлії Тимошенко, а одержала Януковича.
Боляче дивитися усім нам, як вчорашні противники, а нині ніби партнери Вас відтісняють на кожному владному полі. І до чого ж то воно все дійде?
Ще раз підкреслюю, що в цьому листі висловив не лише власні думки, а й багатьох людей. Щиро хочу сподіватися, що перелом таки мусить настати. Ми віримо в це, ми з Вами, наш Президенте!
Євген ХОТИМЧУК,
редактор газети “Вісник і Ко”, заслужений журналіст України
| Comments: |
