Покритикований пан чинить «розборки» не сам
У редакцію газети звернулися наші читачі, працівники швидкої допомоги Маневицької районної лікарні, з проханням висвітлити ту проблему, яка виникла у їхньому колективі, а точніше – у пані Тетяни Хавець. «Нам шкода цю нещасну жінку, яка має купу проблем, ледве з паличкою по світу ходить, і до того всього її домучують судовою тяганиною, – з розпачем говорили колеги. – Допоможіть».
Правда очі коле?
Допомогти у будь-якій судовій справі редакція не може нічим – останнє слово завжди за суддями. Проте є такі ситуації, коли, крім букви закону, більшу вагу має таке поняття як совість. Якраз оця судова справа між співробітниками Маневицької райлікарні, здається, може бути яскравим прикладом того, як люди над цим не задумуються. Адже той конфлікт, що виник між диспетчером швидкої допомоги Тетяною Хавець та виконувачем обов’язків завідувача інфекційного відділення Михайлом Боричевським, не вартий і виїденого яйця. А скільки нервів коштує багатьом людям, особливо самій Тетяні Сергіївні. Зрештою, судіть про це самі з того, що вдалося з’ясувати, відвідавши цю лікарню.
– Коли нашу акушерку оперували на серце, їй матеріально допомагало багато людей, навіть діти у школі, – розповідає Тетяна Сергіївна, з якою зустрілася раніше. – А тут довідалися, що місцевий профспілковий комітет виділив їй аж 50 гривень. Телефоную до пана Боричевського, який був тоді головою профспілки, і кажу: «У неї нема чоловіка, двоє синів – пияки. Хіба не можна більшу допомогу виділити? Де ж ті гроші профспілкові діваються?» Він зайшов до нас і пояснив, що гроші виділяють тим, у кого померли близькі родичі. Моя мама померла у 2000 році, тато – у 2003-му, але я не отримала допомоги. Про це йому тоді й сказала. Крім мене, ще деякі мої колеги такої допомоги теж не отримували. Ця розмова була десь наприкінці листопада чи на початку грудня 2004 року. У січні наступного року мені цю допомогу, 100 гривень, виділили.
Про звітно-виборчу конференцію, яка була у вересні 2005 року, я нічого й не знала. Про неї мені сказала моя квартирантка, яка працювала в лікарні. Старшого фельдшера запитала, хто йде на профспілкові збори, і попросила записати мене делегатом. Прийшла туди раніше, щоб віддихатися й зайняти місце. У залі вже був Боричевський і мене звідти мало не випихав, бо я не делегат. Пояснила йому, що, як член профспілки, маю право бути присутньою, не можу лише голосувати. Делегатом був записаний Вознюк, правда, зробили так, що делегатом стала я.
На конференції з працівників лікарні виступила лише я і сказала про те, що не отримала допомоги, коли померли мої батьки, а із запізненням. Згадала, що у 2003 році мала загострення хвороби суглобів. Підійшла до нього і чисто по-людськи попросила путівку в Хмельник, але почула: «Таких, як ти, до мене ходить багато, їдь до Луцька і там добивайся собі путівку». Говорила, що ми нічого не знаємо про роботу профспілкової організації: коли засідають, що роблять, кому надається допомога, а кому ні. І зробила зауваження стосовно святкування дня медичного працівника – Боричевський тоді заходив до нас по машину і навіть не привітав. Оце й усе, що сказала на адресу голови профспілки. У протоколі, який вела лікар-лаборант, записано, «диспетчер Хавець скаржилась, що їй було відмовлено в матеріальній допомозі при втраті близьких родичів». Він до цього причепився, взявши за основу протокол, і подав до суду позовну заяву про приниження його честі й гідності. У мене за п’ять місяців до цієї конференції помер син, і я виступала трохи емоційно, плакала. Судова тяганина почалася ще після нового року. Спочатку заява була на мене, профком і Смоковича, лікаря з Колківської лікарні (він теж критикував роботу голови профспілки – авт.). Після рішень Маневицького й Волинського апеляційного судів, які були на нашу користь, Боричевський звернувся з позовом до Любешівського суду, де відповідачем виступаю тільки я. Не маю здоров’я туди їздити, тому попросила пані суддю, щоб зважила на мої обставини, бо і грошей, аби замовити авто, теж не маю. Суддя запропонувала помиритися. Я згідна. Всі колеги його просять, а він – ні. Маю сплатити йому «за образу честі й гідності» 2000 гривень. Але чим образила?! Його тоді не обрали головою профспілки, тому він вважає, що мій виступ підірвав його репутацію, і це вплинуло на голосування. То що, виходить, я, як член профспілки, не мала права висловити свою думку?
Протокол для одних – це «оціночне судження», для інших – вирок?
Колеги Тетяни Сергіївни та співробітники підтвердили вже почуту розповідь. Фактично, теж саме переповів і пан Михайло Боричевський. Хоча варто відмітити, що наша розмова з ним розпочалася зі з’ясування: буде він говорити чи ні?
– Не хочу я говорити навіть. Є суд, і якщо ви не будете писати поки закінчиться суд...
– Це вже я буду вирішувати, коли мені писати, після того, як усіх вислухаю.
– Якщо ви так говорите, то ви розберіться в кому діло, чи вам там хто-то написав чепуху.
– Ви можете і не говорити. Спокійно про це скажіть і не кричіть до мене.
– Ну, при умові, що ви не будете публікувати, поки не закінчиться суд. Ви сюди приїхали давити. То, що вони там говорять, нехай говорять. Я звернувся у суд. Знаю, як кореспондєнти пишуть – перекручують усе.
Після тривалого «спротиву» Михайло Васильович нарешті спокійнішим тоном сказав: «Ну, я вам піду зараз документи принесу, щоб не був голослівним. Мені не подобаються ваші прелюдії. Не знаю, що вам там наговорили». Гахнувши дверцятами шафки, вийшов по документи. Лише встигла перепитати, коли повернеться. Як і обіцяв, за хвилин 10-15 з’явився, тоді й розпочалася наша розмова.
– Був десять років головою і зауважень не мав. 10 років – це вже строк. Може багато було того, що не можна всім догодити. Після моєї доповіді вона: «Я хочу виступити». Сама прийшла. Ну, зайшла – сиди. «Я зверталася до нього – не дав санаторно-курортної путівки, зверталася в зв’язку зі смертю рідних – не дав допомоги». Потім Смокович, голова Колківської районної лікарні, також виступив з неправдою. Приїжджав декілька разів і вимагав, щоб я провів там звітно-виборні збори, щоб обрати нового голову профкому. Я на це не погодився.
– Що ще сказала пані Хавець?
– Зараз прочитаю з протоколу?
– У вас стенографістка вела протокол?
– Ні.
– І що секретар встигала усе записати?
– Вона зі слів записувала і, навпаки, ще не все записала, то що Хавець говорила.
– Так не все те встигла записати, що вона говорила?
– Не те, що вона, а другі. А те, що Хавець сказала, те записала. Коли збори закінчилися, я сказав, що це неправда.
– Чому ж Смоковича не подаєте до суду?
– Не подаю тому, що тут випустили з протоколу.
– Отже, протокол не вівся дослівно?
– Ні, тут всьо правильно. Іменно Смокович не записаний. Там недоказуєме діло.
– Чому?
– Тому що було дано оціночне судження.
Михайло Васильович навіть не хоче чути, що на його адресу прозвучала звичайна критика, до якої будь-якому керівнику треба бути завжди готовому. Нам відомо, що насамперед він поскаржився в обласний комітет профспілки працівників охорони здоров’я. Дивно, що голова профспілкової організації і туди написав про присутність пані Хавець на зборах, а ще про... неправильність рішення профспілкових зборів. Йому звідти відповіли, що «в Статуті не передбачена норма, яка б забороняла бути члену профспілки на засіданні виборного органу, зборах або конференції. Це право для кожного члена профспілки... У вашій присутності було обрано голову профкому відповідно до вимог статуту. Не можна відмінити рішення профспілкових зборів, якщо вони прийняті відповідно до статуту галузевої профспілки». Тоді він розпочав «розборки» з новообраним профкомом. А пізніше пан Боричевський таки подав до суду. Спочатку і на профком, і на пана Смоковича, а після рішення Апеляційного суду – лише на пані Хавець. Головне його звинувачення: пані Хавець сказала, що не отримувала допомоги зовсім, і це записано в протоколі. Тобто вся біда у слові «своєчасно» – його у протоколі нема. Навіть те, що зібрано аж 50 підписів працівників лікарні, які просять припинити цю судову тяганину, бо ніякої образи й моральної шкоди у виступі Тетяни Сергіївни не було, Михайла Васильовича не зупинило. Він вважає, що ці підписи, зібрані під тиском. Хоча з нашої розмови напрошується висновок: для пана Боричевського протокол для одних – це «оціночне судження», для інших – вирок?
Дивлячись на цю хвору жінку, яка перенесла колись інсульт, має величезні проблеми із суглобами й інші захворювання, її просто по-людськи шкода. І якщо за Тетяною Хавець заступаються колеги і, до речі, дуже гарно про неї відгукуються, то це багато про що говорить. Ми прекрасно знаємо, що у колективі не всі користуються повагою – її треба заслужити. А пану Боричевському у лікарні ще потрібно працювати. Адже після судової тяганини, яку раніше вів з колишнім головним лікарем, він довгий час тут взагалі не працював. Такі стосунки з колегами ніколи не відзначаються позитивно. Хіба не любов усе єднає, будує, творить, так само, як ворожість – руйнує?
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Р.S. Поки верстався номер, стало відомо, що Любешівський суд не задовольнив позов пана Боричевського.
| Comments: |
