Чи потрібне на Волині милосердя
Усі ми прагнемо любові, доброти і розуміння. Красиво говоримо про милосердя до відповідних заходів та дат. А як на високому рівні “відстрілялися” – то й забули. Чи не так? Очолюючи обласний фонд милосердя і здоров’я з 1989 року, з власного досвіду скажу, що з гірким присмаком це слово.
Особливо пересвідчуєшся в цьому, коли потрапляєш в біду. На собі я відчула істинну “доброту” пересічних лучан, коли з переломом ноги довелося пересуватися на милицях. Рукою подати мені з дому до старого ринку. Отож, наважилася піти туди, щоб придбати зручне для травмованої ноги взуття. Але недовга дорога була справжнім випробуванням. Не забуду, як на мене просто “сунула” молода пара з дитям, і я мусила зійти з дороги, щоб, бува, не збили мене з милиць.
А в тролейбусах? Добираючись у поліклініку та з поліклініки додому, не раз доводилося стояти у переповненому салоні і з жахом думати, що тролейбус може раптово загальмувати, а відтак, недовго до біди… Проте ніхто зі здорових молодих людей не поспішав дати мені місце.
За родом служби мені доводиться працювати зі старенькими, пройматися їхніми проблемами та негараздами, будити у земляків милосердя задля благодійництва. І стає прикро, що з кожним роком робити це все важче, адже міліє джерело безкорисливості та доброчинства. Бо гроші, погоня за наживою засліплюють людям очі, ненаситність нерідко штовхає на шахрайство. Спритники відбирають у літніх одиноких людей житло, виманюють пенсію. Зовсім свіжий приклад. Довірлива бабуся Катя взяла приїжджу молоду жінку на два тижні на квартиру. Впустила гастролерку, а та з “вдячності” поцупила у неї заощадження на чорний день.
Ще в школі та батьки нас вчили, що старість треба шанувати. Знаємо, що сильна та держава, у якій щасливе дитинство і забезпечена старість. Либонь, найперше це повинні пам’ятати чиновники різних рангів, яким держава платить чималі гроші за те, щоб служили людям. Натомість вони протирають штанці у високих кріслах і запопадливо стараються чимпобільше для себе урвати. А депутати, народні слуги, засліплені амбіціями, приймають закони, що зіштовхуються “лобами”. Держава не цінує чесної самовідданої праці, ганьбить, підрубує на корені хороші безкорисливі ідеї, усюди возвеличуються матеріальні, а не духовні цінності, вихолощується професіоналізм і блати та протекції грають у житті першу скрипку. Як вилазить нам боком чиновницька черствість і небажання пройнятися народними бідами, непрофесіоналізм, коли в один ряд, як одне і те ж, працівники Пенсійного фонду міста ставлять поняття “підприємництво” і “доброчинність”, “бізнес” і “добро”, я відчула на собі як керівник благодійного фонду. Не вникнувши у суть, вони оштрафували благодійну організацію за те, що ми не маємо достатньо спонсорів, а отже, звідки взяти відчислення до Пенсійного фонду. Якщо коштів немає, їх не намалюєш. З гіркотою думаю, що існує Закон “Про благодійництво”, котрий повинен захищати фонд, але він не діє. Отак віддаєш себе, розтрачуєш здоров’я, нерви, не рахуєшся з часом, бо розумієш, що цим стареньким людям потрібна твоя підтримка. Адже немає нічого страшнішого за самотню старість, але твоя одержимість і прагнення організувати для літніх людей незабутні зустрічі, свята, дні іменинника натикаються на підводні рифи нерозуміння. За усе це державні бюрократи б’ють тебе по руках, блокуючи мізерні рахунки фонду.
То чи потрібне на Волині милосердя? Якщо постійно долати перешкоди, то висновок напрошується – ні. Але що владній верхівці життя-буття простих смертних? Її споживчий кошик у 60-100 разів більший, щоб жити безбідно і не перейматися будь-якими інфляціями та підвищенням тарифів на комунальні послуги. Ради цікавості спробуймо підрахувати. Ветерану освітянської ниви з більш ніж 40-річним стажем, відміннику народної освіти, у якого 415 кровних гривень пенсії, доведеться 43 роки і два місяці складати її, щоб отримати суму у 215 тисяч гривень, яку отримує заступник голови обласної ради тільки за один рік. От тобі і соціальна справедливість та піклування про людину праці – простий народ, який мерз узимку 2004 року на Майдані, відстоюючи незалежність України.
Коли у цивілізованому світі возвеличують, а не тільки шанують людей, котрі займаються доброчинністю та меценатством, то у рідній моїй державі за служіння народу ти – ізгой. Святу істину сказала ветеран освітянської ниви Марія Тарасевич з Іванич:
Голодного не зрозуміє ситий,
І воду ситом дарма носити,
Чужа біда – не в оці сіль,
О, люди-люди! До якого неба молитись треба,
Кричати треба,
Щоб ви чужий відчули біль?
Лідія ТАРАСЮК,
голова Волинського обласного фонду милосердя та здоров’я, з 1980 року працівник соціальної сфери
| Comments: |
