По чоловікові називають узбечкою
А кличуть її так по-вуличному через те, що вона вдруге вийшла заміж за представника не нашої національності. Односельці, не розібравшись, назвали його узбеком, хоча він був казахом.
«Хіба тебе, мамо, та й намалювати…»
Долі Марії Яков’юк (дівоче прізвище) ніхто не позаздрить. Народилася в багатодітній сім’ї бідняка. Проте з десяти дітей вижило тільки п’ятеро. Коли настала комісація, батьки перебралися під село Рудка, перенісши сюди свою хатину. Там їм наділили п’ять гектарів землі. Тримали дві корови, коней, словом – господарювали. Марійка, закінчивши чотири класи польської школи, хотіла вчитися далі, та баба (батькова мати) не пустила. У той час в село прибули вербувальники, які агітували людей переселятися до Америки, бо там наділяли багато землі на кожного члена сім’ї. Батько вже й виробив документи на виїзд, та раптово померла мати, і поїздка не відбулася. Але й восьмирічної Марійки не пустили більше до школи, бо треба було пасти худобу, жати в полі, коноплі вибирати і тіпати. А вчилася вона добре, сама складала вірші. Коли одного прочитала в класі, вчителька аж заплакала:
Наша мама, де тебе узяти?
Хіба тебе, мамо, та й намалювати.
На Божичок гляну, маму пом’яну,
Назад обернуся, сльозами заллюся.
Через рік батько привів до хати мачуху. Жінка була доброю та лагідною, але під час пологів померла. І пішли у дитячому житті тільки чорні смуги. Зовсім молодою почала Марійка ходити по заробітках. Працювала в Бокіймі в одного хазяїна біля молотарки, то він удвічі більше їй заплатив. Не надивувався, що така мала, а так гарно з роботою справляється.
Обіцяв повернутися, та слова не дотримав
Отак у щоденній невсипущій роботі без материнської ласки і прийшла до неї юність. Вийшла заміж за рудецького хлопця Лук’яна Волошина. Господарювали справно. Та їхнє щастя обірвала війна. У село наїхало повно німчури. Люди почали тікати по біженцях. Ночували у чужих селах, лісах, льохах. Коли оголосили загальну мобілізацію, на захист Вітчизни пішов і Лук’ян. Обцілував дітей та дружину, просив, щоб берегла їх і себе, казав, що обов’язково повернеться. Та не повернувся. Отримала похоронку: “Загинув смертю хоробрих. Захоронений у Ленінграді у третьому ряду, третя могила”. На могилу до батька їздила донька Валя.
Коли після Перемоги поверталися односельці додому покаліченими, Марія зажурено думала: хай би її Лук’ян прийшов інвалідом, а таки був би батько дітям. Та впадати у розпач не сміла: треба було сіяти і орати, косити і ціпом молотити, тягати з лісу дрова, щоб зварити їсти і обігріти хату. Не раз падала від втоми знеможено, але знову вставала – мусила, бо вона ж мати, солдатська вдова.
Кагебісти спалили хату
Одного дня у їхній двір прийшло двоє чоловіків у цивільному. Щось шукали в хліві, на городі, у льосі. А опівночі наїхало цілий двір суворих чоловіків. І почали виводити з хліва худобу, свиней, виносити з хати і вантажити на вози усе, що було. Дітей посадили у дворі, а хату підпалили. Плакала, просила зглянутися на крихіток, та на її сльози ніхто не зважав. Марія пізнала серед нелюдів знайомі обличчя – подейкували, що то кагебісти. Коли від’їжджали з двору з її пожитками, один крикнув: “Скажеш, що то бандерівці це зробили”.
Марія пішла у райвиконком просити помочі. І поселили її з дітками у хаті, з якої людей вивезли у Сибір, та хоч трішки допомогли продуктами.
Згодом почалася колективізація, і вдову записали до колгоспу. Шість років тричі на день возила вона на молокозавод молоко, а взимку гляділа телят.
Війна розкидала по світу людей різних національностей. На Демидівщині опинився казах Михайло Смагуль, який з кінною артилерією дійшов аж до Берліна і повернувся з війни контуженим. У свої краї його не тягнуло, бо з родини ніхто не залишився в живих. Отож, і осів тут. Щодня ходив повз Маріїну хату на роботу і не раз балакав з її дітьми. Через деякий час попросився до неї на квартиру. Вона його прийняла, і стали вони невдовзі однією сім’єю. З тих пір Марію Андріївну односельці почали називати узбечкою.
Народила вона йому сина Петра і доньку Раю. Коли чекала дочку, чоловіка, тільки через те, що підтримував зв’язки з її братом, котрий був зв’язковим УПА, засудили на десять років висилки аж у Комі РСР. Відбувши сім, він повернувся до дружини і дітей. Все життя доводилося їй тяжко працювати, бо в колгоспі наділяли кожній жінці по 3-4 гектари буряків. Не обсапаєш до визначеного строку, не отримаєш “прогресивки”. А як збереш, то важко ще й здати на цукровий завод. Простоявши мало не цілу ніч у довжелезній черзі, поверталися жінки пішки додому. Та й згодом бригадиром городньої бригади було не легше. Возили городину в Демидівку чи Острожець на консервний завод, а там також величезні черги. Бо земля родила тоді навдивовижу щедро. Бувало, лежать у полі цілі купи огірків, капусти, помідорів та перцю. А тут ще й своїй худібчині треба сіна на болоті заготовити. “Мені здається, – каже Марія Андріївна, – навіть раби так не працювали, як ми по війні в колгоспі, бо чоловічих рук не вистачало”. Михайло допомагав їй в усьому. Але від хвороб, а може, й від поранення, здоров’я його стало підупадати, і невдовзі він помер. Піднімати дітей на ноги їй довелося самій.
Йшли до комунізму у фуфайках та кирзяках
Виснажлива праця лягала на плечі жінок. Ночами крутили руки та ноги, в полі було уже не сила працювати. Отож, пішла сторожем на лішнянську ферму. Сім хлівів повних худоби – коней, биків, корів та телят пильнувала. Треба було і гній вигребти, а взимку ще й сніг розчистити. Платили за роботу сорок карбованців, взимку надбавляли ще двадцять. До неї у сторожах ніхто довго не затримувався, а вона мусила, бо вдень чекала своя сім’я і господарство. Та ще й переживати треба було не раз, щоб не трапилося якої біди. Скажімо, при розтелі корів. Бо недоглянеш – і з тебе вирахують. Не було в колгоспників навіть свят: ні радянських, ні релігійних. А на Благовіщення змусили пшеницю сіяти. “Бувало, розчиниш тісто, щоб спекти хліба, а бригадир на поріг і на роботу загадує. Не можна відпроситися, бо відразу штраф. Отак ми йшли до світлого майбутнього – комунізму у фуфайках і кирзяках”, – каже тітка Марія.
Діти підростали, треба було їх вчити та й у люди виводити. Зверталася не раз в державні органи, щоб визнали її солдатською вдовою (мала б хоч якісь пільги). Та змогла добитися цього тільки через багато літ, коли створився у них свій, Демидівський, район і завідувачка райсоцзабезу про неї подбала.
Життя 87-річної трудівниці пройшло у важкій невсипущій праці. Діти повиростали, мали пристойну роботу, вже й декотрі на пенсію пішли. Має тітка Марія дев’ятеро онуків і п’ять правнуків. І всі люблять свою бабусю та часто до неї приїжджають. Шанують її і земляки. Бо завжди відкритою на добро була її душа та відчиненими були двері для тих, хто потребував прихистку і житла. Близько півсотні квартирантів жило у неї, і ні копійки ні в кого не брала за квартиру. За це її люблять і поважають усі. А вона щиро молиться у храмі Лішні за родину свою та своїх односельців. Нехай же її молитви линуть до Господа і допоможуть нам пережити усі негаразди, які впали на нашу Україну.
Галина КУРСИК,
Рівненська область
| Comments: |
