Михайлина Коцюбинська поміняла партквиток на ідеали
З пані Михайлиною Коцюбинською мене познайомила волинська дисидентка Наталія Каразія. Про непросту долю Наталії Хомівни наша газета розповідала 15 червня цього року у матеріалі “Сподвижниця В’ячеслава Чорновола живе у Колках”. Цією публікацією ми започаткували серію матеріалів про дисидентський рух в радянській Україні. Сьогодні – продовження теми.
Михайлина Хомівна – спадкоємиця великого роду, дочка молодшого брата класика української літератури Михайла Коцюбинського, відомий літературознавець, упорядник наукового видання творів Василя Стуса – належить до покоління шістдесятників. Двотомник Михайлини Коцюбинської “Мої обрії” у 2005 році відзначено найвищою державною нагородою – Національною премією України імені Тараса Шевченка. Цього року з нагоди Дня незалежності Указом Президента Віктора Ющенка нагороджена орденом княгині Ольги третього ступеня.
Хома Коцюбинський – організатор двох музеїв свого брата-письменника
У затишній квартирі на житловому масиві Троєщина у Києві мене зустріла усміхнена господиня та кіт Тимко. За кілька хвилин розмови мені здалося, що я знаю пані Михайлину все життя. Наскільки легко і цікаво з нею спілкуватися.
Народилася моя співрозмовниця 18 грудня 1931 року у Вінниці. Її батько Хома Михайлович (1870 – 1956) – рідний брат класика української літератури Михайла Коцюбинського.
– Народилася я в тому самому будиночку і, як мені казали, у тій самій кімнаті, що й Коцюбинський, – розповідає пані Михайлина. – Павло Тичина привітав моїх батьків з народженням дитини телеграмою: “Михайлина своє знає, кріпне і росте”. Домовлено було, що хрещеним батьком (звісно, умовним) стане Тичина. Назвали мене на честь дядька. Все своє життя я була свідома цієї високої честі і відповідальності та намагалася імені цього не зганьбити. Моя мама Катерина Бедризова, кримська вірменка за походженням, росіянка за мовою та освітою, – випускниця знаменитих Бестужівських жіночих курсів у Петербурзі. На початку 20-х років минулого століття у Києві батько працював директором у дитячому будинку, а мати – вихователькою. Там вони зустрілися, невдовзі, незважаючи на значну різницю у віці, одружилися.
Ставши дружиною брата відомого письменника і перейнявшись цією місією, вона почала українізуватися, вивчила українську мову. Згодом переїхали до Вінниці, де в 1927 році Хома Михайлович почав створювати і очолив перший в Україні літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, а Катерина Яківна викладала деякий час українську мову. Цікаво, що серед її учнів був і майбутній письменник Михайло Стельмах.
– У 1935 році батьки з невідомих мені причин, – розповідає Михайлина Хомівна, – переїхали до Чернігова створювати у занедбаній садибі Коцюбинського новий музей. Пам’ятаю, як батько попервах сам майстрував вітрини, фарбував дах, впорядковував територію.
Найтепліші спогади у Михайлини Хомівни про батька:
– У моєму родинному архіві є одне зворушливе фото. Я, ще зовсім маленька, стою поруч з батьком – високим вусатим літнім чоловіком. Мені десь рік-півтора, батько – на 62 роки старший. Це фото у нас вдома назвали “Михайлина з татом у жоржиновому лісі”. І справді, ми стоїмо серед велетенських розкішних кущів жоржин. Коли згадую батька, перша, найближча і невід’ємна від його образу асоціація – квіти. Сьогодні з висоти життєвого досвіду можу стверджувати: батько був геніальним садівничим, його душа була віддана квітам, землі і всьому, що на ній росте та квітне.
Не стало батька у перші дні травня 1956 року. Помирав він від пневмонії довго і тяжко, тоді всім було не до садка, тож кущі троянд (батькова гордість – алея розкішних штамбових троянд у Чернігівському музеї), прикопані на зиму, відкопали вже після похорону. Зима була не дуже сувора, троянди витримували значно більші холоди, але на цей раз всі вони почорнілими й загинули. Мовби пішли за своїм господарем...
Коли буваю у Вінниці та в Чернігові, у тих двох музеях, таких різних і водночас таких подібних, відчуваю частку його праці, його зусиль, відчуваю живий дух своїх батьків і знаю: тут я завжди вдома.
Замість іконки – портрет Тичини
Щасливо й наповнено минали мої дитячі роки – серед цікавих людей, у розкішному садку, серед книжок, від яких мене неможливо було відірвати. Кілька разів на тиждень приходила до мене вчителька французької мови, літня інтелігентна жінка Наталя Павлівна Шрамченко, що свого часу вчилася у Швейцарії. У неї був свій метод навчання. Вона не мучила мене граматикою, а просто розмовляла зі мною, давала вчити напам’ять вірші і дитячі пісеньки. А головне – дуже багато мені читала французьких класиків: Віктора Гюго, Альфонса Доде, Ромена Роллана. Те набуте у дитинстві чуття мови допомогло мені згодом у перекладацькій діяльності, зокрема у перекладах з Жака Превера. Моя пам’ять має яскраве кінематографічне бачення, я можу оживити якийсь епізод зі своїм настроєм, запахом, кольором. Я це називаю мемуарним пунктиром.
Чернігівський музей Михайла Коцюбинського став культурним центром, де бували відомі літератори: Володимир Сосюра, Максим Рильський, Юрій Яновський. Але найчастіше був Павло Григорович Тичина. Мати, шанувальниця таланту поета, радо вітала його у їхній домівці:
– У моїй кімнаті, – згадує Михайлина Хомівна, – замість іконки в кутку висіла фотографія молодого Тичини. Мама співала мені замість колискових його “Пастелі”, перефразовуючи. Щойно навчившись говорити, я вже декламувала “Сонце. Пробіг зайчик” та інші вірші.
Найстрашніші спогади Михайлини Хомівни пов’язані з війною. Директор музею Хома Коцюбинський рятував безцінні експонати. Якимось чином йому вдалося роздобути залізничний вагон, і почалася виснажлива місячна подорож у столицю Башкирії Уфу, куди було евакуйовано Українську Академію наук.
– Вночі, коли по даху вагона зловісно барабанили осколки, а десь недалеко розривалися бомби, – пригадує пані Михайлина, – мене вкладали на куту залізом скриньку з рукописами Коцюбинського, а батько й мати з двох боків накривали своїми тілами те найдорожче, що в них було... Повернулися у зруйнований Чернігів влітку 1944 року.
У 1949 році донька Коцюбинських із золотою медаллю закінчила школу.
– Тож вибір, де продовжувати освіту, був очевидний – філологічний факультет, – каже моя співрозмовниця, – до цього спонукала вся атмосфера, в якій я народилася й зростала. Мати часом вагалася, чи не піти мені на романо-германський або російський відділ – їй здавалося, що вони відкриють ширші філологічні обрії. Але тут своє рішуче слово сказав Тичина: “Михайлина Коцюбинська має навчатися тільки на українській філології”. Я була з цим абсолютно згодна, і стала студенткою українського відділу філологічного факультету Київського університету.
Вільна душа з вовчим білетом у кишені
По закінченні університету Михайлина Коцюбинська навчалася в аспірантурі в академіка Олександра Білецького. Захист кандидатської дисертації “Поетика Шевченка і український романтизм” пройшов блискуче.
– До Інституту літератури я потрапила восени 1957 року. Сталося це дещо несподівано. Взяли мене до новоствореного, очолюваного Миколою Шамотою, відділу теорії літератури. На той час я умудрилася залишатися певною мірою ідеологічно “незайманою”: жила у своєму світі високих мистецьких уподобань (музика, поезія), “книжних” моральних ідеалів. Тому перспектива працювати під крилом Шамоти тоді мене якось не лякала.
У житті моєї співрозмовниці були зустрічі і знайомства, які залишили яскравий слід у її житті. Серед них – Василь Симоненко.
– Я познайомилася з Василем Андрійовичем за кілька місяців до його смерті, коли вже було відомо, що він тяжко хворий. Привів його до мене в Інститут літератури Іван Світличний. Після цієї зустрічі Симоненко кілька разів бував у мене вдома і завжди тішив своїми дотепними розповідями – анекдотами з провінційного життя. Зустрічалися ми й на вечорах, де Василь читав свої вірші.
Разом з Євгеном Сверстюком і Романом Корогодським ми відвідали його в лікарні десь за два тижні перед смертю. Василь боровся з болем. Коли вже було зовсім несила, просив мене вийти з палати. Я виходила і ходила, плачучи, довгим лікарняним коридором. Коли йому ставало трохи легше, розповідав щось цікаве й смішив нас – так-так, ми всі голосно сміялися!..
Невдовзі ми поїхали на похорон Василя: Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Леонід Коваленко, Алла Горська... Ми з Аллою несли за труною кетяги калини й червону китайку...
Репресії проти українських дисидентів розпочалися у 1965 році. Навесні звільнили з Інституту літератури Юрія Бадзя за підготовку несанкціонованого вечора поезії на верстатобудівному заводі. У серпні арештували Івана Світличного. У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі “Україна”, коли на прем’єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” Іван Дзюба повідомив присутнім про арешти серед української інтелігенції. Михайлина Коцюбинська сиділа поряд з Василем Стусом, і підвелася разом з присутніми на заклик В’ячеслава Чорновола: “Хто проти арештів – встаньте!” Ця подія набула великого розголосу. Буквально через кілька днів Василя Стуса було виключено з аспірантури. КДБ ретельно відстежувало кожного, хто був під підозрою. “Проробляли” й Михайлину Хомівну, вимагали покаятися, сказати, начебто вона підвелася тоді якось випадково. Вона ж вперто повторювала, що робила все осмислено. Тоді таке не прощалося...
– Почалася процедура виключення з партії. Навколо мене запанувала специфічна атмосфера: суміш настороженості й співчуття, осуду й розуміння. Ця епопея тривала вісім місяців. На комісії старих більшовиків один з присутніх запитав: “Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?” На це я, недовго думаючи, відповіла: “Коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами та партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток”. Наступного дня справді поклала його на стіл, вийшла і з полегкістю зітхнула. На Володимирській гірці випадково зустріла Василя Стуса (а може, й не випадково – адже він знав про мої “урочистості”). Ми сиділи на лавочці, дивилася на Дніпро, і він читав мені свої переклади з Гарсіа Лорки. Я почувалася щасливою і вільною, хоча добре знала, що означало в той час виключення з партії. Був червень 1966 року.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Київ
| Comments: |
