Приїхали!
Дощ, темрява, рвучкий вітер валить з ніг. В тролейбусі ніде голці впасти. Віднедавна до Гаразджі з Луцька він востаннє відправляється опів на сьому вечора. В інтересах безпеки пасажирів рейси після цього відмінені. Так сповіщає наклеєне на скляній перегородці між водієм і салоном оголошення. Одночасно ставлячи до відома пасажирів, кому треба дякувати за таку турботу про нас, простих смертних (власть імущі чиновники та круті грошовиті бізнесмени, як відомо, тролейбусами не їздять).Наша міліція нас береже, – сміється мій сусід по зачовганому кріслу, тикаючи пальцем у той шмат паперу. Виявляється, нинішній реорганізованій державтоінспекції, чи біс його знає, як вона тепер називається, по зубах зараз не тільки влаштування засідок на водіїв за кущами, а й накладення заборони на курсування транспортних засобів у вечірній час. Ось тільки не зрозуміло, чому ця заборона на автошляху діє лише до міського кладовища – кінця тролейбусного маршруту № 7. Далі – аж до самого столичного Києва і поза ним – обладнаний фарами транспорт, у тому числі і громадський, курсує без обмежень часовими рамками. Дивується цьому мій сусід, котрий не може збагнути логіки того парадоксального обгрунтування зняття вечірніх тролейбусних рейсів.
Може, тому, що ніде не цінуєш так життя, як на кладовищі, – підтримуючи розмову, кидаю на її продовження свій гіркий жарт, але в цей момент у салоні лунає металевий голос водія: ”Приїхали! Хто готується до виходу на зупинці “на вимогу”, виходьте тут”.
Крізь темряву через помережені дощем шибки тролейбуса ледве проглядаються контури заводу “Іскра”. До початку Струмівки, де з першого ж дня проведення тролейбусної лінії до міського кладовища у Гаразджі уже більше десяти років була зупинка “на вимогу”, заледве не кілометр. Тротуару немає, світла також, з-за спини один за одним на великій швидкості виїжджають автомобілі, зустрічні, в свою чергу, сліплять очі. Нам з сусідом та десятком-півтора таких же мешканців житлового масиву, що на околиці Луцька, уже не до жартів. Бредемо в темряві, вибираючи з двох бід меншу: щоб не потрапити під автомобільні колеса, місимо багнюку обабіч проїжджої частини.
Наступного дня о восьмій ранку напівпорожній тролейбус з Гаразджі до Луцька також не зупиняється. Виявляється, знята зупинка і з протилежного боку, у зворотному напрямку. Зі мною – шестеро постійних попутників у цей час, серед яких троє пенсіонерів і тринадцятирічна дівчинка-школярка. Всі йдемо до міста пішки. Так само по болоті обочиною, бо транспорту на дорозі цієї вранішньої пори ще більше, як вчора. Одне добре, що видно і дощ з вітром трохи вщухли.
Діставшись до Луцька, насамперед телефоную в тролейбусне управління. Дізнаюся, що там зняттям зупинки обурені не менше, ніж самі пасажири. Але вдіяти нічого не можуть і радять звернутися у відділ координації руху громадського транспорту міськвиконкому. Там – в курсі справи, проте також начебто ні при чому. Мовляв, це все дорожня міліція, туди й звертайтесь. Спасибі, хоч телефон сказали. Правда, не той, що треба – телефон міської міліції. Тролейбус також з Луцька, а заборонена зупинка – на території Луцького району. Як тут не згадати, що в семи няньок дитина без ока.
Зрештою, картина прояснюється: про нас дбає, виявляється, все та ж міліція. Бо зупинка не освітлюється, заїзду для тролейбуса не обладнано, а все це дуже небезпечно для нашого життя. Отож, аби чого не трапилося, вирішили її ліквідувати. Щоправда, на своє зауваження, що набагато більшою небезпекою для людей є їх вимушені вечірні марафони проїжджою частиною безтротуарної міжнародної траси з надзвичайно інтенсивним транспортним рухом, відповіді я так і не отримав. Як і не почув пояснення міліцейських чиновників, де вони були цього літа, коли проводилась реконструкція траси і треба було поробити заїзди для зупинки тролейбуса. Без відповіді залишилось і питання, чому впродовж десяти років міліція не змусила шляховиків та транспортників належним чином обладнати зупинку, вдавшись замість цього на шкоду багатьом людям до її закриття.
Сподіваємось ці відповіді почути від вищого, ніж міліцейські чини районного рівня, начальства. Бо наші розмови в тролейбусі із сусідом по сидінню присвячені тепер іншому. Захекані, щоб встигнути на останній рейс, міркуємо, за яке чергове благодіяння треба буде знову дякувати нашій міліції, яка нас так береже. До логіки та елементарного здорового глузду у її діях намагаємось не докопуватись. Та й погода, дякувати Богові, покращилась…
Анатолій ОЛЕКСЮК,
адвокат
| Comments: |
