Без рук вишиває, в’яже і ліпить вареники!
Подумалося, ну, чому Господь послав цій сім’ї такі випробування? Він – в’язень “королівської” недуги, від народження страждає на рідкісну хворобу – гемофілію. Вона – красуня-рукодільниця без рук. Здавалося, дві надщерблені долі. Але, попри усі життєві негаразди, вони вистояли. Надія і Ярослав нині виховують трьох чудових донечок і переконують: “Бог не дає випробувань людині більше, аніж вона може витримати”.
Калічкою стала у півтора місяця
Якби ви побачили їхні очі, відразу б зрозуміли: Надія і Славік Маланії справді щасливі. Живуть неподалік районного центру Жовква на Львівщині у мальовничому селі Добросин (мабуть, таки й справді добрі люди тут мешкають). Поки ми бесідуємо, чоловік раз по раз ніжним поглядом позирає на струнку постать дружини, тоді поправляє їй пасмо волосся, що випадково загорнулося не у той бік. Вона й сама могла б це зробити, дарма, що не має рук. Але його турбота про таку особливу дружину завжди на крок попереду. Надя у відповідь лише усміхається. Красномовна щира вдячність без слів.
Так, вони навчилися розуміти одне одного з півслова. Навіть, мабуть, таки з півпогляду. Оті сімейні “тертя”, на які нарікає сучасна молодь, схоже, їм не знайомі – хіба можна марнувати життя на дрібниці: не там залишену сорочку чи зубну щітку, випадково випущену з рук тарілку, пізнє повернення з роботи? Підтримка, розуміння, довіра, прощення, любов до Бога – кити, на яких тримається ця сім’я. Він де може намагається замінити її руки. Вона шкодує його хворі ноги. Щоденна боротьба з власним болем і неймовірна радість за кожну прожиту мить. Важкі недуги їх ой-як загартували.
Біля батьків – купочка діток: три щебетунки – Оксана, Марта й Тетянка. Вони не зважають на те, що у них тато й мама не такі, як у сусідських дітей, друзів.
Надія Волос (це дівоче прізвище господині) народилася здоровою дівчинкою. У батьків вже була одна доня, Галя. Коли Надюні минуло півтора місяця, тоді й трапилася біда.
– Знаєте, в селі, як в селі: поки діти сплять, батьки біжать на город чи до хазяйства, – розповідає Надія Теодорівна. – Було літо, десь обідня пора. Мама вклала мене спати у ліжко в одній кімнаті, Галю – в іншій. Двері в хату причинила, але не замкнула. От і вбігла в дім свиня, яка гуляла на подвір’ї. Вона відкусила мені ручки.
Так Надя немовлям стала калічкою. Свиня з’їла дівчинці пальчики і долоньки – відкусила цілі кисті, залишивши дитині лиш криваві обрубки. Від побаченого мама ледь не зомліла. Але виправити нічого вже не можна було...
Хата згоріла, друзі відвернулися
– У сім років мама мене відвезла в інтернат – у село Дунаєвці Хмельницької області, – пригадує Надія. – Я провчилася там дев’ять років. Потім за направленням вступила у Кам’янець-Подільський технікум, здобула спеціальність бухгалтера. Після закінчення повернулася у свій Добросин, мене взяли на роботу в колгосп.
Минали роки. Надія давно звиклася зі своєю вадою й намагалася робити все сама, щоб не бути тягарем для рідних. Треба корову подоїти – вона перша. Картоплі начистити на обід – легко. Вареників чи пирогів наліпити – залюбки.
– Мабуть, нема такої роботи, яку б я не навчилася робити, – впевнено каже наша героїня. – Я дуже хотіла бути такою, як всі. На роботі до мене було дуже гарне ставлення. Правда, бухгалтерію я так і не полюбила, бо із самого дитинства мріяла бути вчителькою. Але як могла нею стати? Розуміла, що в такому стані неможливо вчити дітей (зітхає – авт.)...
Після закінчення школи збігло ціле десятиріччя. Надя ще дівувала. Зізнається, час від часу отримувала листи з Івано-Франківщини від свого однокласника Славіка, який жив біля Галича. Розповідав дівчині про своє життя, вона йому – про своє. Слово до слова – поміж рядками почала вловлювати ніжні почуття. З листів стало віяти не просто дружбою. Врешті, Славік призначив їй зустріч.
– О, то ціла історія була – ми все відкладали наше побачення, – пригадує Святослав Костянтинович. – Мабуть, місяців зо п’ять. Уявляєте, спершу перед самісінькою зустріччю потрапив у лікарню, почалися ускладнення через гемофілію. Потім за кілька днів до побачення розбився на мотоциклі. Того вечора ледве не помер. Та якось викарабкався. Врешті ми таки зустрілися. Це був поклик душі.
Романтична зустріч у Львові. Хвилювання, певні сумніви. А невдовзі Славік їхав у Добросин знайомитися з Надиними батьками з єдиною думкою – вона має вийти за нього заміж”. Скоро й побралися. Стали жити під одним дахом з Волосами.
Не минуло й тижня, як “медовий місяць” молодят зросили сльози печалі: помер рідний брат Славіка. Якось раптово, неочікувано, у розквіті сил. Тільки похоронили – нова трагедія: загорівся батьківський дім і вчаділа на смерть Славікова мама... Крім Наді, у нього не залишилося нікого.
– Хата згоріла, друзі відвернулися... Тоді я почав задумуватися над життям: чому таке трапилося зі мною, тут щось неправильно, якась несправедливість. Як хто з багатшої родини потрапляв у біду, допомагали всім гуртом, по селу гроші збирали. А мені допомогти не було кому... Тоді почав читати Біблію – і життя відкрилося по-новому.
А потім з’явилася на світ доня Оксана (9 листопада). Надя зробила йому подарунок на першу річницю шлюбу. Думав, клопоту додасться, але Надя швидко навчилася з немовлям залишатися сама: і кашки варила, і з пляшечки годувала, і купала, й пеленала маля, і на руках, даруйте, на ліктях та плечах, носила...
На п’ять ротів – дві пенсії
Раптово погіршилося здоров’я Славіка. Він залишив роботу, тижнями лежав у лікарнях. Одного разу медики повідомили, що навряд чи обійдеться без операції – руйнувалася ключиця.
– Я приїхав додому, вийшов на веранду й став взивати до Бога: “Дай мені відповідь!” І через деякий час я ту відповідь почув: лікарі повідомили, що зруйновані тканини відновилися.
Більше на роботу не вийшов. Щоб годувати сім’ю, навчився столярувати. Показує красивого коника-гойдалку (це улюблена розвага наймолодшої доні Тетянки):
– Ось моя робота. Ще роблю табуретки, інші речі з дерева. Був би збут, замовлення, можна було б непогано заробити. Повірте, на дві пенсії, які ми з дружиною отримуємо (я – інвалід другої групи, Надя – першої) прогодувати п’ятьох членів сім’ї фактично неможливо. А одягнутися, а зібрати в школу... Крутимося як можемо. Бачите, коли батьки здорові, а діти хворі, держава виділяє їм допомогу. Коли ж батьки хворі, а діти здорові – ні.
У Надії інше заняття – вона рукодільниця. Дістає з шафи барвисті вишиванки – аж подих тамую. Рушники, “ясічки” (подушки), серветки, доріжки... Невже, не маючи пальців, можна творити таку красу?
– А це нескладно, – усміхається господиня. – Матерію міцно стискаю між колінами – й кладу на полотно хрестик за хрестиком. І нитку в голку сама заволікаю. Знаєте, ми не раз сідали за вишивання разом із сестрою, і я за нею встигала!
Сьогодні Надія – справжня майстриня. Не любить згадувати про те, як дитиною наколювала кульки до крові, як не раз від безпомічності наверталися на очі сльози, як вперто переминала шмат матерії, намагаючись хоч якось закріпити його ногами.
– Я ще й в’яжу спицями, – зовсім вразила мене Надія. – Беру ось так, під пахви, й вив’язую рядочок за рядочком. Скільки шкарпеток переплела, светриків, блузочок, безрукавок – й не згадаю.
– Якщо відверто, тепер в основному не я Наді допомагаю, а вона мені, бо маю дуже хворі ноги, – зізнався чоловік. Вкотре ніжно глянув на її милу посмішку, обійняв дітей. Ось воно, щастя...
Наталія КРАВЧУК,
Львівська область
Фото автора
ДОВІДКА:
Гемофілія – спадкове захворювання, яке характеризується значними й тривалими кровотечами та крововиливами у внутрішні органи, суглоби та м’язи внаслідок порушення згортання крові. Трапляється надзвичайно рідко. Статистика свідчить, що на гемофілію хворіє 1 людина на 10000-40000 населення. Зараз в Україні нараховується понад дві з половиною тисячі таких хворих. Страждають майже виключно хлопчики та чоловіки.
Друга назва гемофілії – “царська хвороба”, оскільки на неї страждали представники королівських родин Європи, у тому числі син Миколи ІІ царевич Олексій. У середині ХІХ століття англійська королева Вікторія вважала ген гемофілії “привілеєм” сановних осіб, а в той час положення про королівських та царських нащадків вимагало, щоб їхні шлюби укладалися лише серед людей цього вузького кола.
| Comments: |
