На чужині
Закінчення. Початок у №№ 42-45
Втеча із сином від батька з Волині
...Чотири роки тому приїхала у Стару Вижівку. Відразу зайшла у редакцію газети, колектив якої за роки мук в Україні став мені рідним. Тут довідалася, що сина у селі нема – поїхав на змагання на озеро Пісочне. Дякуючи працівникам редакції, знайшла машину. Серце від хвилювання, здавалося, зупиниться. Він відразу не підходив, а потім... Обнявшись, довго плакали. Посиділи, поговорили з вчителями. Домовилася з Миколкою, що він поїде зі мною.
– Тільки батькові скажу, – попередив син.
Наступного дня, перед святом весняного Миколая, з працівницею редакції та дільничним міліціонером відправилися у Мильці, після чого народилися ці рядки:
Все так, як уявлялося, було.
Дурманила акацій біла віхола.
І мов на цирк, прибігло все село,
Бо ж знали всі, що вже «вона приїхала».
Село моє, зачахлий рай земний,
Зустріло постарілими обличчями.
Хтось плакав, хтось із заздрістю в очах
Казав відверто: «Ти, дивись, очухалась...»
А серце в грудях билося, мов птах,
Так билося... Я мовою заслухалась.
Але перша спроба забрати дитину не вдалася. 24 травня – у дитини день народження. Поїхали ще раз.
– Бери пляшку – у сина день народження, – з єхидством промямлив колишній чоловік. Взяла цілий літр. Посиділи, випили. Весь час не полишала думка: «Швидше хапати дитину і втікати». Правдою і неправдою вдалося із сином сісти у машину. На прощання «бувший» сказав:
– Забирай дітей і приїжджай, будемо жити.
– Добре, треба тільки звільнитися з роботи, вирішити усі справи.
Далі все, як у сні: Вижівка, кордон... Малому сказала, що їдемо до Ковеля. Всю дорогу він хвилювався, чи встигнемо повернутися назад, бо батько вб’є. Боялася навіть сказати йому, куди насправді їдемо. Дісталися до Бреста.
– Мамо, дивись, написано Брест. Не туди поїхали, – і швиденько схопився, тримаючи у руках сосиски, які купила в дорозі. Він ніяк не знав, як їх розкрити.
– Нічого, зараз пересядемо в інший поїзд і поїдемо у Ковель.
Запитавши, чи встигнемо до ранку, син заспокоївся. На станції залишила його біля сумок, а сама пішла за білетами. До Москви їх не було, тільки до Мінська. Вирішила їхати туди, аби дальше від України. Миколка дивився на все так, як мауглі, який вийшов з джунглів.
– Мамо, а давай поїдемо далеко-далеко, щоб він нас не знайшов. Я давно збирався до тебе і гроші відкладав, які заробив, коли орав людям городи. Батько їх знайшов і пропив, ще сказав: «Що, до тої суки зібрався?»
– Синку, поїдемо. Я вже білети взяла.
Він пригорнувся до мене і заплакав. Потім всю дорогу розповідав, як йому жилося. Плакала вже я.
Доїхали до Москви. Електричкою дісталися до Владимира. Далі – автобусом й машиною. Я була щаслива: син нарешті зі мною! Життя пішло своїм ходом...
Я й досі згадую, як ділила в Україні поміж дітьми картоплю: кожному по три, трохи хліба і сала. Сама було три дні не їла. Тоді нікому про це не говорила. Старший син уже закінчив школу, працює на заводі токарем. Мені знову запропонували посаду культорганізатора у Будинку культури. Працювала там за сумісництвом. До того ж, ще від фірми скуповувала у людей гриби і сама встигала за ними ходити до лісу. Згодом перевели на посаду художнього керівника. Пропонували направлення у Казанський інститут культури. Не вдалося раніше закінчити ВДУ у Луцьку, і цього разу теж не наважилася на таку пропозицію – дітей треба було піднімати на ноги. Я вдячна Богу, що він не дозволив мені озлобитися, а допоміг вижити. Я вдячна і тій країні, де зараз живу. Завдячуючи нашим керівникам, дуже багато українців шукають собі кращої долі по світах. Приїхавши в Україну вдруге, при застіллі чула про любов до неї, про демократію. Та щоб відчути справжню любов до батьківщини, потрібно пожити у чужій країні, де кожна людина, яка розмовляє твоєю мовою, така ж рідна, як і сама мова.
Невже ми гірші від росіян? Чому росіяни не втікають в Україну? Чому білоруси не рвуться до нас? Чи ж наша земля гірша від російської? Що б чекало мене тут, в Україні? Хіба я одна така?
Моя душа розривається поміж двома берегами. Я не можу змиритися з тим, що мої діти розмовляють чужою мовою більше, ніж своєю, а найменший син лише розуміє українську. Моя українська душа ніколи не знайде спокою у чужому краї. Завжди буде снитися рідна волинська земля. В Росії шукають пристанища чимало людей з колишніх союзних республік. У наш час не кожен може поїхати навіть у ближнє зарубіжжя, де живуть рідні люди. Чому? Кому це потрібно? Тим, хто кричить про любов до України і розпихає по своїх кишенях крадені гроші? Росія ніколи не стане мені ріднішою від України, але моя невістка вже росіянка... Люди мають залишатися людьми. Поважати один одного.
Нехай розцвітають каштани,
Спів птахів лунає з дібров.
Мої дорогі волиняни,
Прийміть мою щиру любов...
Наталя ЛАБНЮК
| Comments: |
