У зачарованому колі
Над перевалом скупчувалися темні хмари. Вони виповзали з-за гір і повільно наближалися до хати залізничного наглядача, що якимось незрозумілим чином опинилася тут, на високості. Крім залізниці, звивалася сюди і стрічка звичайної дороги. Тривога і напівморок панували у старій з червоної колись, а тепер вже бурої цегли хатині з двома невеличкими віконцями. У ній було дві кімнатки. У меншій, що слугувала, вочевидь, за кухню, порпалася молода вродлива жінка чи, може, дівчина. Довге чорне волосся, перехоплене “хвостом”, спадало їй на спину. У більшій кімнаті на старовинному з металевими бильцями ліжку лежав чоловік. Накритий під пахви темним рядном, поверх якого були простягнені його важкі нерухомі руки, він водив виряченими, але помітно згасаючими очима по стелі.
“Мабуть, сьогодні помру”, – подумав байдуже чоловік.
Дивно якось було йому помирати під час грози.
Це ж і тоді була гроза! Скільки ж то років минуло, як він, молодий мандрівник, приблукав сюди, на перевал? Сорок? Ні, мабуть, менше, бо ж дочка його ще молода. Так, тоді була гроза, було літо, а він сам-один у горах… Ні, гроза була потім. Спочатку мальовничий серпантин гірської дороги, яким він здіймався все вище і вище.
***
“Феромпільський перевал” – прочитав на табличці, підходячи до червоної із зеленим дахом хатини.
Тут і настигла його хмара. Вона виповзла несподівано з-за гори і насувалася на перевал владно і нестримно. “Феромпільський? – подумав. – Звідкіля тут узялася така назва? Що вона означає? Залізне місто чи місце?”
Потім він уздрів і залізницю, що перетиналася на перевалі з дорогою, і припущення про залізо утвердилося у свідомості.
Отже, щоб перечекати грозу, сам Бог спорудив на шляху цю червону цегляну хатинку. Коли торкнувся рукою шкарубких, давно нефарбованих дверей, щоб постукати, кілька холодних важких крапель дзьобнули в оголену шию.
З хатини не долинуло жодного звуку, але мандрівник постукав знову. Двері враз розчинилися, і постала вродлива дівчина. Така вродлива і несподівана тут, що він розгубився і втратив мову.
– Заходьте, – сказала вона, зробивши традиційний запрошувальний жест.
Мандрівник переступив поріг й опинився в убогій на меблі кімнаті: лишень одне ліжко та масивний стіл зі старовинним телефонним апаратом на ньому. На ліжку лежав старий чоловік, вкритий по груди ковдрою. “Мрець!” – ковзнувши поглядом по гострому носі, впалих блідих щоках непорушно лежачого, зауважив собі мандрівник, відчуваючи, як мурашки забігали по спині.
– Це мій батько, – тихий сумний голос дівчини повернув голову чоловіка до неї. – Він помирає. А я тут сама-однісінька, мені страшно, не знаю, що робити… Добре, що ви нагодилися…
Вона зітхнула, підійшла до старого, схилилася над ним.
– Здається, вже помер…
Легким доторком долоні закрила батькові очі, сіла на стільчику біля нього, з’єднавши на грудях руки, наче для молитви. Може, й молилася, але слів не було чути, лише вуста її, червоні і соковиті, ледь-ледь ворушилися.
Дівчина підвелася, поглянула з вдячністю на мандрівника і підійшла до столу. З шухляди дістала воскову свічку, сірники й повернулася до покійника. Склала йому на грудях руки, втиснула в них свічку й підпалила.
– Зараз на перевал прибуде потяг, – мовила після паузи, підійшовши до мандрівника. – Я мушу зустріти потяг, а покійника залишати самого в хаті не гоже…
Вона пішла в сусідню кімнату й вийшла звідти у довгому, до п’ят, сірому дощовику з каптуром на голові та ліхтарем у руці.
– Не бійся, батько мій був доброю, спокійною людиною…
Рипнули двері, і злива змила її сіру постать.
…Погляд мандрівника мимоволі потягнувся до мерця. До його блідого і висушеного, наче в мумії, обличчя. Крізь грозовий шал до будиночка стало долинати стугоніння потяга. Підлога під ногами мандрівника захиталася, задрижало полум’я свічки на мерці, а сам він заворушився. Несамовито ревнув гудок паротяга, покійник розплющив очі. Звів голову до заціпенілого чоловіка, в якого чуприна піднялася сторч.
– Передаю тобі… – прохрипіли сині вуста, й голова покійника знову впала на подушку…
Мандрівник отямився від лагідного доторку.
– Спасибі вам! – дівчина прибрала з голови мокрого каптура й стояла перед ним чиста, освітлена якимось дивним сяйвом і до нестями вродлива та жадана.
Вона зняла дощовика, стріпнула біля порога і повісила коло дверей на цвяшку. Аж тепер чоловік, отямившись уже остаточно, зауважив, що те дивне сяйво лилося з вікна: гроза вщухала і на чистому клаптику неба спалахнуло золотим полум’ям сонце.
– Треба похоронити батька, – у сумному голосі дівчини було стільки лагідності і тепла, що хотілося аж заплакати від розчуленості і жалю. – Я вже й не знаю, як вас просити і як вам віддячити, якщо не залишите мене саму з моїм горем…
– Та яка там дяка, – підвівся рішуче зі стільця мандрівник. – Мені, чоловікові, й самому не гоже залишити жінку без допомоги. Гроза вщухає… Чи є у вас на господарстві лопата і кайло?
Вони вийшли з хатини. Чоловік ішов позаду й не зводив погляду з дівчини. У грудях його запалало полум’ям бажання любовної втіхи з оцим знадним розкішним тілом. Ніби відчувши той вогонь, що обпікав її позаду, дівчина обернулася, і мандрівник не встиг заховати свого відвертого пожадливого погляду. Але її лагідна усмішка, її приязні сині очі промовили: трішки терпіння – і ти отримаєш усе, чого зажадаєш…
Дівчина завела його за хатину, де до глухої стіни була приліплена повітка, прочинила перекошені двері.
Мандрівник вибрав заступа, замашну лопату, кайло. Вони спустилися понад самим краєм до урвища в невеличку улоговину.
– Тут поховані мої дід і прадід, – зупинилася біля двох кам’яних горбочків.
Дівчина пішла наряджати до похорону батька. Мандрівник плюнув на долоні, узяв кайло і став невміло, але наполегливо довбати майже суцільну кам’яну твердь, порослу де-не-де руденькою травичкою. Робота була каторжною, швидко занили м’язи, стало ламати в попереку. Пізнього вечора приплентався до хатини і сів на лаві під стіною. Усе його тіло було мов побите, руки й ноги дрібно тремтіли, на долонях пекли потріскані кров’яні мозолі.
З хати вийшла дівчина. Вона пахла воском і важким нудотно-солодким духом покійника.
– Втомився? – лагідна тепла дівоча долоня лягла мандрівникові на руку. – Але мусимо ще ниньки поховати батька.
Покійник був легенький, мов тріска. Мабуть, хвороба висушила, подумав мандрівник, узявшись за кінці ряднини, на якій несли тіло. Чоловік кілька разів спіткнувся, і вони ледве не впустили покійника в урвище.
Поховали, закутаного у те саме рядно, в якому принесли, без труни, мовчки. Засипали дрібним камінням, вивершили уже третій в цьому місці горбочок, постояли хвилину, і пішли додому…
Після похорону мандрівник і дівчина повернулися до темної хатини. Трохи посиділи за столом при свічці, випивши за упокій по чарочці вина, якого хазяйка налила з карафки. За коливо було прогіркле драже-горошок, від якого відгонило мишачим духом, а закушували чорним хлібом і саморобним овечим твердим сиром.
Дівчина якось скупо, без сліз, схлипнула, згадавши ще раз, що покійний батько був добрим, ніколи її не лаяв, а матір свою вона взагалі не пам’ятає, бо та померла під час пологів.
Потім на перевал почав виповзати потяг, і дівчина мусила вийти до семафора. Чоловік знову залишився сам, і йому стало лячно.
За трохи до хати повернулася хазяйка, і мандрівник заспокоївся. Вона сумно усміхнулася йому і стала розстеляти ліжко. Дмухнула на свічку. З пітьми долинув тріск гапличків, шурхіт плаття, тихий скрип матраца і її медовий голос:
– Ходи до мене!
Так мандрівник став новим господарем Феромпільського перевалу. Згодом у них народилася донька, а коли їхній крихітці не виповнилося ще й п’яти років, дружина оступилася й упала в прірву… Дочку він змушений був здати до притулку, а сам упав у затяжну депресію. Покинути перевал не міг – не пускала дружина, кості якої лежали неподалік, в урвищі. Доглядач перестав помічати час, який і справді десь губився в інтервалах між рухом потягів. Дочка, як уже доволі підросла і стала самостійною, приїжджала до нього влітку на канікули. Правда, довго на перевалі не жила – витримати батькову депресію було поза межами її терпіння. Проте коли вже досягла повноліття і з притулку мусила десь вибиратися, а з перевалу надійшла звістка, що батько захворів, поспішила йому на поміч і залишилася – доглядати немічного й обов’язки його залізничні виконувати.
***
Погуркуючи, грозова хмара зазирнула у вікно. Тінь того грізного погляду лягла на жовте висохле обличчя господаря перевалу. Він ще встиг відчути той крижаний дотик, як і стукіт у двері. Дочка, що й досі зажурено сиділа у кухоньці, підхопилася відчиняти. Але цього старий уже не побачив.
Микола ШМИГІН
| Comments: |
