Ми вас рятували, ви за те нам дулю дали
Ще 12 років тому помічники американського режисера Стівена Спілберга записали на відео свідчення тернополянки Ірини Максимової про шляхетний вчинок її батьків під час Другої світової війни. У 1943 році Онуфрій і Анна Саїки на горищі свого будинку переховували від фашистів шістнадцятьох євреїв. Ірині Максимовій було тоді 11 років, і вона добре пам’ятає ті часи. Її спогади стали чи не основою документального фільму про Голокост в Україні “Назви своє ім’я”, який спродюсував Спілберг. 19 жовтня Ірина Онуфріївна побувала у Києві на презентації стрічки, а повернувшись, розповіла про незвичайну історію своєї родини кореспондентові „Вісника і Ко”.
На колінах молили, благали...
Під час війни у будинку, на місці якого пізніше збудували готель „Тернопіль”, окупанти влаштували „арбайтзам” – біржу праці, перевалочний пункт для відправки молоді до Німеччини. Батько Ірини Максимової Онуфрій Саїк, який чудово знав німецьку мову, працював на біржі „гаузмайстром” – адміністратором. Сім’я Саїків мешкала через браму від біржі праці, у двоповерховому будинку.
– Завдяки татові дуже багато молодих людей уникли підневільної праці у Німеччині, – каже Ірина Онуфріївна. – Він домагався цього власними зусиллями і з допомогою німецького шефа, дуже порядної людини. А історія з євреями була така. Якось до нас зайшов Михайло Гінзберг – „Байбі”, як ми всі його називали. Родину Гінзберга німці на той час перевели з гетто до концтабору, в’язнів якого використовували для будівництва укріплень на околицях Тернополя. Насувався фронт, і Байбі зі швагром, відчуваючи загрозу для своєї сім’ї, прийшли просити тата визволити родичів з концтабору. Мене з молодшим братом батьки випровадили з кімнати, але я повернулася, почувши невдовзі звідти крик. У кімнаті побачила маму, що рвала на собі волосся, Байбі і його швагра, які на колінах цілували татові ноги. Байбі молив татка: „Пане Саїк, переховайте нас! Якщо ми виживемо, то ви, ваші діти і внуки ніколи не бідуватимуть. Скільки житиме наше покоління, стільки ми дбатимемо про вас!” Мама і бабуся заклинали тата не ризикувати життям власних дітей, але він вирішив допомогти Гінзбергам.
За підрахунками Ірини Максимової, їх було сім душ, але до будинку Саїків вночі прийшло аж 16 євреїв. „Чужі” приєдналися за компанію, побачивши, як родина Байбі складає свої пожитки. Приїхавши до Тернополя у 1988 році, Михайло Гінзберг розповів Ірині Онуфріївні: „Ці дев’ятеро йшли за моєю родиною, мовчки плакали і заламували руки”. Із концтабору всі вони вибралися, підкупивши, мабуть, охорону золотом, припустила тернополянка.
Побачивши зайві роти, Онуфрій Саїк лише сказав Гінзбергу: „Ви – люди, а вони хто? Нехай залишаються”. Ірині Максимовій не відомі прізвища тих дев’ятьох євреїв, які жили у будинку її батька, майже під носом в окупантів, дев’ять місяців – з липня 1943 по травень 1944 року.
– Це був страшний період, – згадує оповідачка. – Ми з братом перестали бавитися з ровесниками, бо носили воду і їжу на горище, а звідти виносили нечистоти... Разом з євреями нас було у хаті 22 душі. Жив у нас і квартирант Василь, чий батько-банкір знав про євреїв, але свого сина від нас не забрав, навпаки, став возити провіант частіше – для всіх. Пекар, м’ясник, молочник, у яких ми купували тоді значно більше продуктів, про щось, безперечно, здогадувалися, однак ніхто не видав татка. Ми завели свиней і домашню птицю, щоб ними прикривати збільшену потребу у продуктах. Думаю, що про євреїв здогадувався і шеф батька...
Ірина Онуфріївна каже, що про подвиг її родини ніхто не знав до 1992 року. Її батько помер у 1957 році, і його товариші, які теж весь цей час залишалися у невіданні, стоячи біля труни і віддаючи шану просто Людині, казали: „Помер святий чоловік”.
– Ніхто не зобов’язував мого тата рятувати євреїв, – каже Ірина Максимова. – За віком він не міг воювати на фронті, але виконав свій людський обов’язок.
...а як вижили – обікрали
Коли у 1944 році до Тернополя підступили радянські війська, „арбайтзам” почав згортатися. Онуфрій Саїк вирішив сховати свої заощадження у підземелля під будинком. У молодості він 17 років пропрацював на німецьких шахтах у Рурі, трудився у Франції, Італії і заробив непогані гроші, які сім’я вклала у золото і дорогий срібний посуд. Складені у скриньку цінності Саїк відніс до підземелля, сховав у надійному місці. А невдовзі побачив, що збереження зі сховку зникли.
– Ми жили на закритій території, адже біржа праці була установою, де панували закони воєнного часу, – каже Ірина Максимова. – Проникнути у підземелля ніхто зі сторонніх не міг. Коли почалися бомбардування міста, євреї покинули наш дім по-англійськи, навіть не подякувавши. Хоча й кажуть, що не спійманий – не злодій, але прихопити із собою цінності, крім них, було нікому. Тато показував їм підземний хід, вони там навіть деякі свої речі біля наших ховали...
Після визволення Тернополя Онуфрій Саїк зустрів якось у місті Байбі, запитав, чому всі пішли мовчки, не попрощавшись. Той відповів: побачили, що небезпека минула. Байбі запропонував сім’ї Саїків перейти жити до їхньої хати, оскільки будинок тернополян був зруйнований. Вони погодилися. Живучи разом, Саїки інколи помічали у Гінзбергів свої речі. Пан Онуфрій двічі просив віддати хоча б частину пропажі, але дарма. Відтак, його дружина Ганна пішла у відкриту конфронтацію з євреями, і одного ранку Гінзберги з хати зникли. Переїхали до Чорткова, потім до Польщі, звідти – до Іспанії, і зрештою опинилися у Канаді.
Ірина Максимова понад сорок років пропрацювала на підприємстві зв’язку, отримує нині 380 гривень пенсії. Вона удостоєна звання „Праведник України”, яке однак не дає їй права на якісь пільги. Онуфрій і Ганна Саїки визнані „Праведниками народів світу”, їхні імена викарбувані на Стіні плачу в Єрусалимі. Свідчення про милосердя українців давав Байба-Михайло Гінзбург. Він, за словами Ірини Максимової, живе з родиною в Оттаві, має комплекс ресторанів і готелів в Іспанії. Доньці своїх рятівників Байба щороку надсилає двісті доларів. Допомагає лише він, інші врятовані не признаються. „Скільки житиме наше покоління, стільки ми дбатимемо про вас”...
На презентації фільму „Назви своє ім’я” всі – Спілберг, Пінчук, Ющенко захоплювалися подвигом сім’ї тернополян, проте ніхто, каже Ірина Онуфріївна, не поцікавився, як їй живеться зараз і чи потрібна якась допомога. У півторагодинній стрічці про прихоплені цінності родини Саїків не згадано й словом.
Євгенія ЛІЩУК,
м. Тернопіль
| Comments: |
