За «недоїмку» – десять років тюрми
Макар Герасимович Кух усе життя мешкає в Любешові. Прожив на світі немало, був учасником Другої світової війни, так що розповісти про перипетії своєї долі є що. Його запрошували на виховні години до школи, де він охоче ділився спогадами про минуле, не раз писала про життєвий шлях ветерана і районна газета. Проте, виявляється, не поспішав Макар Герасимович розповідати все: час був такий, що ліпше промовчати.
...Друга половина сорокових. Він тоді повернувся з армії до батьків на хутір Капори, що між Проходами та Підкорміллям був (та й досі там, здається, кілька садиб залишилося). Два роки ще служив молодий солдат Макар Кух після фронту, хоч і поранення мав, інвалідом війни залишився. Та Бог з нею, з тією службою, хіба йому одному таке випало? Головне, живий повернувся додому, а міг би й голову покласти, як сотні тисяч “необмундированих” степовиків, подолян, поліщуків, котрих червоні генерали кидали без зброї на німецькі редути для виснаження вогневої міці ворога.
Повернувся Макар на хутір і поринув у господарські клопоти. Адже з дитинства мріяв стати справжнім господарем, таким, як його батько Герасим Демидович.
Проте комуністам, що прийшли порядкувати на Західній Україні, справжніх господарів не треба було. Їм потрібні були колгоспи, щоб тримати селян у покорі, мов тих овець в отарі, і стригти їх коли і як заманеться. Хто не хотів до отари – з тими вони знали що робити: мали тридцятилітній досвід.
Герасим Кух в отару не збирався й синові заказав туди дорогу. Цього комуністи, звісно, не простили, і розплата не забарилася. 1947 року Кухам у рахунок так званої держпоставки нагнали план 4,5 тонни зерна. Навіть урожайні літа було непросто хуторянину зібрати стільки збіжжя, а тоді ще й стався недорід. Ледве половину плану виконали. За недоїмку й оголосили Герасима саботажником, ворогом радянської влади й віддали під суд. У жовтні того ж року отримав непокірний господар свою “десятку”, та ще й з конфіскацією всього майна. Після суду Герасима – на етап, а його дружину і трьох дітей – на вулицю, бо не тільки все майно забрали в колгосп, а й хату розібрали і вивезли з хутора. Куди не писав учорашній фронтовик Макар, до кого не звертався у пошуках якщо не справедливості, то бодай милосердя! Та все марно. А незабаром у в’язниці помер батько. Він ще на волі хворів на виразку шлунка, от в’язничні “харчі” й доконали нещасного (крім того, як потім дізнався Макар, батько на знак протесту проти в’язничних умов ще й голодування оголосив).
З поруйнованого батьківського гнізда Макар Герасимович подався шукати долі на будови Півдня України. Жив і працював кілька років на Дніпропетровщині. Там і дружину собі знайшов. А все одно тягнуло на рідне Полісся. Тож коли комуністи, охолонувши від людиноненависницької гарячки на догоду кровожерливому кремлівському вождеві, після його смерті почали потроху випускати з гулагів невинних в’язнів, повернувся й Макар з дружиною додому. Почав клопотатися, щоб повернули йому незаконно відібрану хату. Повертати її на хутір ніхто, звичайно, не збирався, але добре, хоч компенсацію заплатили. За ті гроші купив у Любешові хатину та й досі живе в ній.
Відтоді минуло багато часу. Але хіба таке забувається? Комуністи України оголосили свою партію спадкоємцем тієї політичної структури, що верховодила в УРСР під орудою КПРС. Проте за злочини своїх попередників відповідати не збираються. Хто ж тоді відповість за смерть Герасима Куха і сотень тисяч подібних українських хліборобів, чиї кістки лягли в сибірську, колимську, соловецьку землі?
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
