Хати для дітей заробила… алкашка
Люся задоволено спостерігала за своїми дочкою і сином. Вже ніби й дорослі, а поводяться, як малі діти. Таня безмежно радіє від того, що мама подарувала хату в селі і подорож до Риму, яку навіть і уві сні не бачила. І син просто сяє від щастя, бо Люся теж купила йому будинок і ще й, до того ж, машину.
– Мамо, нарешті у нас все добре, – безперестанку виціловувала її Таня, – і ти стала така, як і всі жінки – гарна та турботлива...
Виносила з дому навіть баняки
“Гик-гик... зараз прийду до хати і буду білити... а може... посплю троха...” – п’яні думки плуталися в голові. Гикаючи, Люська ледь волочила ноги, падала, матюкалася, знову вставала, від неї несло таким перегаром, ніби пила хтозна-скільки. Ніяк не могла відкрити клямку на хвіртці, та коли підійшла до хати, побачила на подвір’ї сестрину машину. “І чого та Іринка знов приперлася...” – невдоволено бурчала Люська. Але в хаті нікого не було. У чоботях, забризканих багнюкою, у засмальцьованій фуфайці впала на постіль – дарма що чисту (Танюшка, напевно, поміняла). Ні руки, ні ноги не слухалися – ніби працювала на городі цілий день. Тепла млость розлилася по тілу, сонні марева її геть здолали...
Люська прокинулася від доччиного плачу і чиєїсь розмови. Згадала, що приїхала ж Іринка з чоловіком. Від сну ніяк не могла розплющити очі.
– Ну, подивіться, тьоть, – голосно схлипувала Таня, – і що з нею робити? У мене вже сил нема. А треба ж до Пасхи і города посадити, і хату побілити, і уроки якось вчити...
Люська насилу змогла розплющити очі – біля печі мовчки сиділи сестра з чоловіком, а над столом схилився син.
– Проспалась? – крикнула Іринка. – Ану вставай! Вже місяць не просихаєш! Встидотниця! Коли вже про дітей подумаєш? Он на Таню кавалери заглядаються, і Петрусь до дівчат вчащає. Кому така сваха потрібна?
– Та я... ну... знаєш... – ніби виправдовуючись, бурмотіла собі під ніс Люська.
– Обмийся і вдягайся – повеземо в лікарню “кодіруватися”.
***
Минуло два місяці. В селі не могли повірити, що Люська, котра не раз спала попід заборами, тижнями не просихала від горілки і виносила з хати навіть баняки, стала людиною. На Пасху в неї красувалися пофарбовані вікна і хвіртка, яку не раз лампічив син, в кімнатах було побілено. Дочка Таня не тямила себе від щастя – за скільки-то років мама, як і всі жінки, пішла з ними до церкви святити паску! Люська ж ніколи не заглядала в зошити, у щоденники, а мала ж гордитися своїми дітьми. Вони не тільки були добрими, а й розумними. Їздили на шкільні змагання, олімпіади, особливо Таня – кращого математика у школі годі було знайти.
...До Люськи на Великдень приїхали сестра і брат із сім’ями. Вже тоді вона подумала: що ще може бути на світі краще, коли вся родина, ра-дісна, щаслива, збирається на свято за одним столом! Саме тоді у сімейному колі і вирішили, що Люсьці зробить виклик в Америку рідна тітка-“віруюча”, яка вже давно жила у Штатах, і знайде роботу. Для Люськи це було несподіванкою, але розуміла, що таким чином родина хоче врятувати від того алкогольного життя, від друзів-пияків, які, незважаючи на Тетянині благання, все одно навідувалися до колишньої подруги.
Заповітні доляри – від старого єврея
В Америці тітка й справді не забарилася з роботою для Люськи. Правда, працювала не в українській сім’ї, як думали раніше, а в старого єврея, який мав великий дім на узбережжі Тихого океану. Люська, яка, крім села і ферми, нічого в житті не бачила (бо й у місто їздила нечасто), від здивування аж рота розкрила, коли побачила багатий будинок з басейном і садом з пальмами та екзотичними квітами. Та й робота не лякала – хіба то важко зітерти пилюку чи пройтися по кімнатах пилососом? Це ж не глядіти мовчазного хазяїна – вісімдесятилітнього діда, який ледь клигав по світі. На цій роботі була інша служниця.
Люська працювала старанно, справно висилала гроші додому, чи не щотижня телефонувала дітям. Увечері після роботи читала Біблію, а ночами плакала від жалю, що так дурно жила вже стільки років, шкодувала своїх дітей, які змалку не знали материнської і батьківської ласки. Як поженилися з чоловіком, були людьми, але потім разом спилися. Де він тепер – невідомо, знає тільки, що після тюрми десь повіявся.
***
Вперше в житті Люська бачила хвилі, вперше купила собі купальника і засмагала у вихідні на теплому пісочку. Хоч горілка довгі роки мучила її тіло, та була ще доволі гарна і зваблива жінка – її фігурі заздрили товсті американки.
Тому й не дивно, що на неї кинув оком... старий хазяїн. Спочатку стала помічати його хтиві погляди, згодом він приходив на пляж, де якраз відпочивала Люся, і навіть став запрошувати до столу на вечерю. Звичайно, їй була приємна увага випещеного чоловіка, хай і старого. А чим він гірший за її беззубих коханців – смердючого підвожчика Кольку чи вічно небритого і пітного Антошку?..
Одного вечора старий єврей покликав її після вечері на терасу. Останні промені червоного сонця освічували океанське плесо, легенький вітерець колихав віття пальм, берегом прогулювалися пари... Старий костуром вказав їй на крісло поруч із собою. Вона присіла, сором’язливо обсмикуючи спідницю. А коли він поклав на її коліна свою тремтячу руку, Люська зашарілася і не знала, що робити. В одну секунду думки обганяли одна одну: прийняти руку старого, значить, образити його, а з іншого боку, їй було гидко. Поки вона вагалася, неприємну мовчанку порушив хазяїн:
– Люсі, – так називав свою українську служницю, – я сьогодні вночі прийду до тебе... За це будеш мати двадцять тисяч доларів.
Від цієї суми в Люськи запаморочилося у голові – заробити такі гроші за одну ніч! Це ж можна відразу... чкурнути додому і стільки всього накупляти! Від однієї лише думки, що вже скоро зможе забезпечити дітей, в Люські з’явилися бісики в очах...
***
...Старий єврей нетерпляче гладив Люську то по стегну, то по грудях, слиняво цілував їй шию. Закривала очі, щоб не бачити його, тільки чула важке старече дихання. Молила Бога, аби лише не вмер біля неї на ліжку. В один момент вже хотіла з ненавистю його відштовхнути, та мимоволі ковзнула поглядом на тумбочку, де лежали заповітні доляри. Сподівалася, що старий скоро заспокоїться, проте він лапав і лапав її...
Врешті-решт старий єврей зробити так нічого і не зміг – не допомогли йому ні таблетки, ні Люсьчина білизна, яку спеціально їй купив. Трохи віддихавшись, став злазити з ліжка і одягати халата. Люська була сердита: нічого не вийшло – то й гроші забере. Та доклигавши до дверей, він озирнувся:
– Люсі, гроші твої, ти заробила.
Від щастя Люська навіть завела старого в його кімнату, вклала в ліжко, вкрила його, побажала хороших снів. І бігцем поспішила до себе рахувати гроші. Так і є, не обдурив – як обіцяв двадцять тисяч доларів, те й приніс. Ще й сотню накинув...
Юлія ШЕВЧУК,
Рівненська область
| Comments: |
