На чужині
Продовження. Початок у №№ 42 , 43
Мати й сестра вигнали з хати
Павлику шостого липня мав виповнитися рік. Ніхто не сподівався на подарунок, який готував йому тато. У сусідньому селі ми придивилися хату. Там треба було зробити невеликий ремонт, і можна було жити. Почувши, що приїхав хазяїн, пішли зі старшим сином домовлятися про купівлю будинку. Додому поверталися у гарному настрої. Юрка вдома не застали. Запитала сусідів, чи не бачили. Ніхто не бачив. Страшний здогад вколов у серце, наче током вдарило у мозок. Три дні не могла ні сісти, ні встати, ні їсти. Просила лише у Бога сили те все витерпіти. Мабуть, Бог почув, бо таки звелася. Та біда сама не ходить. Виявилося, що крім грошей, Юрко прихопив і мій паспорт. Для чого? Щоб не поїхала за ним. Я й не збиралася цього робити. Згодом знайшла записку: “Пробач, я тебе не люблю і, як тепер зрозумів, ніколи не любив. Гроші перешлю. Юра”. Що робити? Чужа країна, ні копійки за душею, ще й без паспорта.
Знову походи до лісу і поїздки до міста. Якось повернулася, а діти на вулиці, як горобчики сидять.
– Баба зі Свєтою п’яні, нас вигнали.
Довго не роздумувала, влізла у вікно, котре вийняла мало не з рамою, зібрала деякі дитячі речі, взяла малого на руки і... пішла у світ. Куди йду, не знала. Йшли мовчки. Вечоріло. Назустріч жінка гнала стадо кіз. Поцікавилася, куди ми ідемо. Почувши відповідь, запропонувала нічліг. На ранок підказала йти у сусіднє село – Семенівку, де залишилася доччина хата. І тут я помітила, що у мене зник гаманець з останніми грішми, а чоловік цієї жінки вже не тримався на ногах. Промовчала, рада була, що хоч якийсь дах над головою буде – починалися дощі.
Хатина виявилася немалою. Єдина проблема – у хаті не було світла (розікрали проводи) і чим протопити, аби нагрітися і зготувати їсти (грубки і пічку розвалили). Поставила у куточку іконку святого Миколая, подаровану покійним отцем Сергієм, настоятелем Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, а коли діти заснули, стала на коліна й почала молитися. Згодом на очі потрапила порожня іржава бочка. Перевернули її догори дном, прорізали внизу дірку – і у нас вийшла така собі плита. Нехай у дворі, але можна було щось приготувати. Холодні дощові дні позначилися на здоров’ї найменшого, Павлуся. Він температурив, плакав, а мені треба було йти в ліс по гриби і везти їх до міста. Виручила сусідка тьотя Люся, яка наглядала за дітьми. Надходив вересень. Думки, що дітям скоро у школу, не давали спокою. А коли зрозуміла, що ще й вагітна, то руки опустилися геть. Аборт – тяжкий гріх. Але народити дитину без чоловіка, у чужій країні, маючи уже стількох – це безумство.
Одного дня, продавши гриби, йшла містом гірко плачучи, але випадково глянула на вивіску одного з приміщень – редакція газети “Знамя труда”. Не роздумуючи, зайшла. Висока худорлява жінка дивилася на мене, як на інопланетянку:
– Які діти? Ви в якому класі навчаєтеся?
Розповіла усе, як є. Уважно вислухавши, журналістка обнадіяла, що допоможе з квартирою у місті та оформленням дітей в інтернат. Мені хотілося втекти звідти відразу.
– Житиму в собачій будці, але дітей не віддам.
– Та ви почекайте, – розгубилася Олена Масекова (так звали журналістку), – зараз зателефоную до голови райдержадміністрації, щось вирішимо.
Зустріч призначили на понеділок. Зажевріла якась маленька іскорка надії. Коли заходила до кабінету, трусилися руки. Ще більше розгубилася, побачивши перед собою копію президента Путіна. Клюшенков (це прізвище голови) вислухав мене з Оленою, потім зібрав весь жіночий колектив і дав розпорядження знайти у районі вільне житло. За якусь годину авто голови мчало нас в бік селища Красний Октябрь. Довго не могли знайти місцевого голову. Потім він не міг знайти ключ від приміщення колишньої бібліотеки, куди мене мали поселити. Згодом зрозуміли чому – скрізь валялися порожні пляшки, а на учнівській парті стояла ще недопита пляшка і залишки закуски. Голова селищної ради то червонів, то білів, переминаючись з ноги на ногу. Приміщення було велике: три кімнати, “прихожа”, коридор, веранда. Клюшенков простягнув мені ключ:
– Тепер це твоє житло.
На очі накотилися сльози від такої людської уваги. Через день голова райради прислав по нас машину, і ми переїхали на нове місце проживання.
Селище виявилося немалим. Поряд – магазин, пошта, селищна рада. А перед вікнами через дорогу – завод з виготовлення медичних пляшечок. Сусіди (через стінку) – молода сім’я з трьома дітками – теж були переселенцями з Криму. Здружилися відразу. Ділилися одне з одним чим могли.
Наталя ЛАБНЮК
Далі буде
| Comments: |
