Унівська Свято-Успенська Лавра
Унівська монаша обитель видалася мені тихою гаванню у нашій вічній мирській суєті. Можливо, тому, що вона знаходиться у дуже гарній й затишній місцині – в низовині села Унів серед лісистих пагорбів Гологорського масиву (на межі Перемишлянського і Золочівського районів Львівської області). А коли заходиш на її територію, то здається, що потрапив у далеке минуле. О, скільки сторінок з нашої історії затаїли у собі ці віковічні кам’яні мури храму Успіння Пресвятої Богородиці! Скільки віруючих шукали тут Божої благодаті й милосердя Матері Божої, преклоняючись перед чудотворною унівською іконою Пресвятої Богородиці. Ця обитель, як і багато інших в Україні, пережила чимало лихоліть, проте піднялася з руїн і нині є таким самим святим місцем для християн, як і протягом сотні років...
Богородиця у сні вказала на місце обителі
Прагнення уподібнюватися Богу і бути до нього якомога ближче у людей з’явилося з часу запровадження християнства. Найпершими й найщирішими послідовниками Ісуса Христа були Його ученики, які відійшли від світського життя й присвятили себе Господу Богу. Саме апостоли рознесли слово Боже по світах. Отож, монашество бере свій початок ще від тієї апостольської доби, перетворивши Ісусову заповідь «коли хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» у дійсність. Чернецтво – це не втеча від життєвих невдач чи проблем, а покликання. Бо справжній монах має бути обдарованим Божою благодаттю й з радістю нести той «хрест», який заповідав Спаситель. Монашество, яке насамперед з’явилося на Сході, згодом поширюється й на західні землі. Щодо заснування унівської обителі біля Чернечої гори (тут до цього часу є поховання ченців) збереглося декілька історичних версій.
Так отець Юрій Процюк доводить, що цей монастир заснований ще 973 року учнями святих Кирила і Мефодія, які втікали з Моравії. Тому так легко Володимир запровадив на цих землях християнство. Ще один давній переказ переконує в іншій версії. Лицареві Лагодовському, у котрого були хворі ноги, якось з’явилася Матір Божа і сказала їхати на схід сонця, щоб там у глибокому яру знайти криницю і водою з неї обмити ноги – тоді й настане одужання. Саме у цьому місці Лагодовський і знайшов цю джерельну криницю й справді одужав. Як подяку за це він спорудив тут церкву й монастир, спровадивши до нього монахів чину святого Василія Великого. Лагодовські таки опікувалися монастирем протягом XV-XVI століття. Надгробок Олександра Ванька Лагодовського зберігався у його дворі до 1953 року, поки «визволителі» не викинули його звідси (зараз він у Олеському замку).
Розкопки, які проводили археологи Львівського держуніверситету в 1998 році на території монастиря, з точною достовірністю підтверджують, що вже в XI-XII столітті тут було монаше поселення. Нині монахи припускають, що ще тоді монастир прийняв Студійський устав, укладений в XI столітті Константинопольським патріархом Олексієм Студитом. А вперше його прийняли на Русі, в Києво-Печерській лаврі. Саме ним і користувалися усі східнослов’янські монахи до кінця XIV століття.
У перші роки свого існування цей монастир не підпорядковувався ктиторові, тобто був вільний від влади світських людей. Та згодом у нього з’явилося чимало «опікунів», які хотіли не лише керувати монахами, а й мати з цього зиск. Монастир був наділений землями, на яких у XVI столітті було зведено храм Успіння Пресвятої Богородиці. Загалом весь монастир забудований за планом чотирикутника: келійні та інші споруди оточували храм з усіх боків і таким чином були ще й оборонними. До того ж, монастир обнесли валом та густими мочарами, які при наступі ворога затоплювали водою.
Монахи мали чималі прибутки, ще й сплачували десятину на утримання єпархіальної влади. Особливого розквіту монастир досяг у XVI-XVII столітті, саме тоді бібліотека обителі поповнилася багатьма виданнями. Але, як відомо, у цей час унівська лавра починає підпорядковуватися рішенням Берестейської унії (1596 рік), і монахів-студитів перетворюють на чернечі ордени та чини на подобу латинських. А коли Галичина після першого поділу Речі Посполитої 1772 року перейшла під владу Австрійської імперії, то через п’ятнадцять років цю обитель монаршим наказом було закрито (як і 42 інші обителі). Та у XІX столітті починається рух за відновлення чернецтва у дусі традицій християнського Сходу та Київської Русі, що отримує назву Студійське монашество. Такою головною обителлю стає Скнилівська лавра, а згодом відроджуються й інші. Але вже на початку XX століття новіцят переносять до Унева, а митрополит Андрей Шептицький робить усе, аби життя монахів проходило за східними традиціями.
У 1935-1936 роках унівські іконописці розписали храм Успіння Пресвятої Богородиці. Під керівництвом ігумена Климентія Шептицького налагодилося й господарство обителі. Відкрито млини, кузню, фарбарню, гарбарню, столярську, кравецьку, слюсарську й бляхарську майстерні. Сюди перенесено дитячий притулок, де сироти здобували освіту і вчилися різним ремеслам. Надто ним опікувався владика Андрей.
Совєти у монастирі встановили погруддя... Леніна
Та тільки у Галичині 1939 року з’явилися «червоні визволителі», або, як їх ще називають, перші совєти, монахи і всі віруючі зрозуміли, що для них наступають важкі часи. Так і сталося. Невдовзі комуністи спровадили монахів з монастиря геть, монастирські землі забрали, а на його території зробили промкомбінат. Хоча церква офіційно не була заборонена, проте багато духівників заарештували. Терор московських зайд зупинив інший режим – гітлерівський. Але навіть фашисти, яких офіційно засудив світ, так не безчинствували над віруючими, як це робили комуністи. Під час німецької окупації монастир знову відновився, і німці не втручалися у монаше життя. Треба відмітити, що у стінах Унівської лаври, як у багатьох інших, було врятовано чимало єврейських дітей. Цьому сприяв сам Андрей Шептицький.
Не довго монахи провадили тут чернече життя, бо як тільки 1944 року на ці землі прийшли другі совєти, всі зрозуміли, що чекає Церкву. Тим паче, їхній прихід співпав зі смертю митрополита Шептицького, авторитет якого був надто великим – навіть комуністи не наважилися його заарештувати. Його наступник Йосип Сліпий у своїй інтронізаційній промові застеріг, що провідників правди Христової при совєтах чекає важкий хрест. Він не помилився. Адже, як знаємо, вже у 1945 році заарештовано усіх ієрархів і багато священиків УГКЦ. А в березні 1946 року комуністи на самозваному Львівському «соборі» постановили: «зліквідувати унію, відірватись від Ватикана і повернутись до нашої батьківської святої православної віри і Руської православної церкви». А вона, як відомо, була під пильним оком «кагебе». Відтоді для греко-католиків, котрі не відійшли від свого віросповідування, розпочалися справжні випробування. Бо церква фактично перейшла у підпілля. Але більшість галичан ці випробування витримала і підтримала церкву у катакомбах. Направду Климентій Шептицький (він загинув у застінках Володимирського централу) говорив: «Як яблуня є – є яблука, котре зігниле – все паде, а здорове лишається, так буде з нашим монастирем. Котрі зогнилі, то відійдуть».
В Унівській лаврі безбожна влада спочатку зробила дім престарілих, а невдовзі – пансіонат для психічно хворих. Навіть село Унів перейменували у Міжгір’я, а на території монастиря встановили погруддя Леніна – чи не найбільшого антихриста усіх віків! Ось так «визволителі» будували «вільне життя» для робітників і селян. Більше того, бібліотечні книги спалили, від чого церква всередині почорніла. Навесні 1953 року в храмі спалили іконостас, замалювали фрески і тут зробили клуб. Таким чином «прихильники православія» вшанували християнські святині...
Унівські монахи також перебували у підпіллі, частина з них повернулася до мирського життя. Наставники УГКЦ зазнавали переслідувань. Ієромонах Володимир Вороновський згадує, що 1979 року його викликали у КДБ і там опромінили. Після чого він тимчасово втратив пам’ять. Його брат отець Юліан читав молитви, а він лише їх повторював, аж поки до нього не повернулася пам’ять. І лише після численних акцій, мітингів та голодування інтелігенції у Москві радянська влада вимушена була 1 грудня 1989 року легалізувати Українську греко-католицьку церкву. Відтоді монахи унівської лаври неабиякими зусиллями починають відроджувати свою обитель. Нині вона має ще й одинадцять дочірніх (одна з них у Підкамені, про яку ми вже писали).
За роки незалежності України цей монастир відбудували і нині він має аристократичний вигляд, де навіть душа мирянина відчуває благодать та спокій. Жителям села вдалося врятувати святиню монастиря – чудотворну унівську ікону Пресвятої Богородиці. Її переховували під дахом одного з сільських будинків. Хоча вона й була пошкоджена, проте ікону відреставрували і тепер до неї преклоняються усі прочани. Також впорядковано й святе джерело, де віруючі можуть набрати для себе води. Як розповів отець Мануїл, минулого року на свято Успіння Пресвятої Богородиці тут зцілилася жінка з Івано-Франківщини.
Не можна не погодитися зі словами отця Мануїла, який зазначив: «Незалежно від того, хто ми – ченці чи миряни – бачачи надбання і упадки інших, маємо запалити у собі бажання стати святими. Адже направду, між грішним і святим відмінність лише у рішучості. Обидва вони грішать, тобто падають, але другий не згоджується з тим і встає знову. А грішник мириться з таким станом...»
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область
| Comments: |
