На чужині
Продовження. Початок у № 42
Коханий вкрав гроші і залишив у Росії
У Білорусі, через яку їхали, довелося ночувати у вагоні. Провідниця дозволила нам там залишитися. Хоч травень і був теплим, проте ледве дочекалися ранку – так намерзлися. Росія зустріла холодом. І чим ближче під’їжджали до Москви, тим більше відчували, що їдемо на північ. У Москві дістали теплий одяг, адже ще потрібно було дістатися до Коврова, а звідти – до села. У Коврові почули, що автобуса туди вже не буде, а на дворі сутеніло. Стояли на дорозі з надією, що, може, хтось підвезе. Аж зупинилася машина, відчинилися двері – і звідти вийшла мати й сестра Свєта. Радісно кинулися обіймати. Мене здивував запах горілчаного перегару.
– А мы уже отметили ваш приезд… – почула від них.
Але тоді це не мало ніякого значення. Хотілося відпочити, сльози котилися від втоми, жалю до дітей, до Юрка, до себе.
Найперше, що вразило у селі, – напівзруйнована церква. Вона стояла на в’їзді у село як німий докір його жителям. Майже усі хати – без вікон і дверей. Якщо хазяїн не з’являвся декілька місяців, то потім він вже міг свого житла не знайти або не впізнати. Розбирають усе підряд – за щось же треба пити.
Росія спивається, що аж страшно. Бомжі майже на кожному кроці, і серед них немало людей з колишніх союзних республік. Зиму вони переживають в каналізаційних канавах. Лишень з’являється весняне сонце, усі, хто не замерз і не вмер з голоду, вилазять з посинілим від виразок і струпів обличчям на вулиці. Спочатку було страшно, але поряд був Юрко, діти. Треба було починати нове життя, прилаштовуватися до тих умов.
Довелося їхати до райцентру Камєшки, яке нічим не відрізняється від села, щоб зареєструватися й прописатися. Але це не вдалося зробити, бо нам, як громадянам іншої країни, треба було мати чимало документів. Дні тягнулися повільно й нудно. Як і у всіх селах, тут теж не було роботи. Гроші закінчувалися. Душа не знаходила спокою від думок, що завтра не буде чим нагодувати дітей. Завтра настало.
Сестра залишила своїх трьох дітей – та й повіялася невідомо куди. Я пішла по селах з протягнутою рукою просити шматка хліба. Було боляче, гірко, не хотілося жити, але вдома на мене чекали шестеро дітей і Юрко. Коли жила в Україні, завжди давала милостиню всім, хто просив, ніколи не задумуючись, що змусило людину жебракувати.
У селі раніше була якась ткацька фабрика, тому як тільки відтавала земля, люди брали лопати і йшли до навколишніх смітників. Розкопуючи їх, натрапляли на кольоровий метал. Ми теж туди ходили усією сім’єю. За день накопували залізяччя на чималу суму. Інколи калічили ноги, руки, та головне, що можна було вижити. А як ми зраділи, коли у лісі з’явилися ягоди й гриби! Цілими днями пропадали у тамтешніх лісах, аби заробити. Потай від сестри і своїх давала харчі ще й матері.
Якось увечері вона прийшла до нас напідпитку з великою лялькою.
– Я її купила тобі. Стільки років уявляла, як тобі подарую ляльку...
Мамо, мамо, як ти запізнилася. Аж на півжиття! По обличчю матері котилися п’яні сльози, а душа моя була така ж порожня, як ляльчин скляний погляд. Це вже потім, коли мати вижене моїх дітей на вулицю і ми підемо у світ, а вона прийде до нас, втративши після пожежі хату, брудна, обірвана, з рюкзаком з порожніми пляшками – моє серце зойкне. Я відмию її, переодягну і залишу жити у себе. Але вона, фельдшер за освітою, піде у пошуках “романтики” – бомжувати... Спилася й покинула трьох дітей молодша сестра, продав і пропив квартиру брат.
А я чіплялася за усяку можливість, аби мої діти жили в достатку, щоб мої внуки могли повернутися в Україну, щоб доля не кидала їх по світу, як нас. Вірила, що з Божою допомогою і власною наполегливістю у мене все вийде.
Ціле літо возила ягоди і гриби у Москву – там їх можна продати значно дорожче, а ще – на фірму в Ковров. Вдалося зібрати якусь копійку, почали думати про своє житло.
Одного дня повернулася з лісу, а Юрка вдома нема. Пиячив із сусідом. Коли прийшов додому, сказала все, що наболіло на душі. Тоді з нього поперли “одкровення”: “Знаєш, коли я їздив робити ремонт до Маньки (колишньої дружини), ми з нею спали”, і т.д. Розплакалася. Він кулаком зацідив в обличчя. В душі все перевернулося, і мене вже нічого не могло зупинити. Біля плити лежало поліно... Мабуть, тоді я весь свій біль, що терпіла в житті, виклала через те поліно. Знайшла Юрка увечері – лежав під парканом побитий, подряпаний. Так і сиділи з ним, обнявшись...
Наталя ЛАБНЮК
| Comments: |
