У мешканки села Невір два зяті-араби, та ще й обидва – Мохамеди
Мохамед аль Адам приїхав до Харкова вчитися на фармацевта в місцевій академії. Отримав диплома, але додому, в Палестину, не повернувся, а опинився майже в протилежній стороні – серед боліт і озер волинського Полісся. Чому? О, це романтична історія – з коханням та розлукою, несподіваними зустрічами та поворотами долі…
На гостини до «бабушки»
У Софії Мартинець, що мешкає з чоловіком у селі Невір Любешівського району, чотири дочки, три заміжні, дві з яких вийшли заміж за арабів.
Першою привезла, так би мовити, на Полісся араба середульша – Наталка. Вона закінчила педучилище у Володимирі-Волинському, трохи працювала вчителькою у рідному селі, а згодом подалася до Харкова шукати роботу. Там вступила до технікуму медичного обладнання. У цьому закладі навчалося багато іноземців. Наталка подружилася з дівчатами-арабками, мешкала з ними у гуртожитку. От вони й загітували поліщучку прийняти іслам. А коли дівчина перейшла в мусульманську віру, їй повідомили, що тепер вона може вийти заміж лише за одновірця. Арабські друзі знайшли, правда, і претендентів, достойних руки і серця українки. Ну, а Наталці найбільше сподобався марокканець Мохамед. Одружилися. Весілля справляли, звичайно, за мусульманським обрядом. Нині подружжя живе у Марокко, відкрило власну аптеку. У Невір приїжджають на гостину до “бабушки” (так араби величають тещу, бо мамою у них можна називати лише рідну матір). Власне, до своїх тещ звертаються словом, яке в українському перекладі відповідає поняттю “тітка”, але Мохамеду чомусь припало до душі саме російське “бабушка”. Проте Наталчин Мохамед – це не той, про якого писалося на початку, хоча також закінчив Харківську фармацевтичну академію.
Не встигли невірці наговоритися, а Мартинці натішитися одним зятем-арабом, як нате вам – ще й другого Мохамеда! Це вже третя із сестер, Валентина, піднесла сюрприз. От і вийшов унікальний, може, і єдиний на всю Україну випадок: у родині два зяті араби, та ще й обоє Мохамеди.
Аль Адам також приїхав вчитися у Харків на фармацевта. Навпроти академії – педуніверситет, де “гризла” науку Валентина Мартинець. Але познайомилися вони в гуртожитку, в кімнаті Мохамедової однокурсниці: палестинець прийшов по підручники. Через місяць і побралися. Правда, Мохамед поставив умову: одружиться на Валентині, якщо вона прийме іслам. Отже, як і Наталка, Валентина також стала мусульманкою.
Виклопотати візу до Палестини своїй дружині Мохамед не зумів, тож довелося їхати молодому подружжю в Йорданію, де мешкали його рідні.
Мусульманкам працювати не личить
Зупинились в Аммані у Мохамедової тітки. Прожили у неї два роки. За цей час Валентина вивчила арабську мову, побувала на трьох морях, побачила екзотичні краєвиди з караванами “кораблів пустелі” – верблюдами, відвідувала знамениті східні базари з горами всякої всячини, народила первістка Сугайна. Та до Палестини, де тривала війна, з Йорданії подружжя аль Адамів так і не змогло потрапити. Мусила мусульманка Валентина повертатися на християнську свою батьківщину, бо йорданська віза у неї закінчилася.
А Мохамед лишився. Сподівався таки виклопотати візу. Та коли не вдалося, приїхав у Невір. У березні 2003 року народився другий син – Алі.
– У Йорданії чим займалися? – цікавлюся у Валентини.
– Мохамед працював, а я була вдома: дитину доглядала, їсти варила, помешкання прибирала.
– Роботу жінці в арабському світі важко знайти?
– Жінкам-мусульманкам працювати не личить: їхня турбота – сім’я і дім, а гроші заробляти повинні чоловіки.
– До хустки звикли? Їх же мусульманки мусять носити завше.
– Якщо виходити на люди, то без хустки не можна. А вдома, у колі сім’ї, можна бути і з непокритою головою. Не носять хусток і дівчатка до 10 років. До речі, моя свекруха вийшла заміж у чотирнадцять років і народила одинадцятеро дітей!
– Чоловіка годували українськими стравами?
– Спочатку готувала те, що вміла. Приходили чоловікові родичі, куштували нашого борщу, але не сподобався. Араби полюбляють страви з рису і м’яса, а так званих “перших” майже не споживають. Потім навчилася й арабської кухні.
– Якийсь рецепт можете запропонувати нашим читачам?
– На кожне свято араби готують менсу: варять баранину, потім у ту юшку кидають висушений до твердості домашній сир, згодом додають часник та інші спеції. Окремо відварюють рис, накладають його у великі тарілки, зверху кладуть м’ясо і посипають горіхами. Юшку подають окремо в чашках.
У Невірі аль Адами жили з Валентининими батьками – звичайною поліською родиною. Господарювали, садили картоплю. Жінка отримувала від держави допомогу на дітей, чоловік у пошуках роботи їздив по “сезонах”. До палестинця в Невірі всі звикли, та й він освоївся: вивчив мову, пристосувався до поліського побуту, навчився збирати гриби, лише “картопляних” робіт не зміг сприйняти: все йому здавалося, що на Поліссі одна турбота – закопувати й відкопувати бульбу. Через те, мабуть, і не особливо полюбляв її їсти. “Вона, – віджартовувався, – за день мені набридає!”
Про те, щоб знайти роботу в Україні за фахом, Мохамед аль Адам (він – дипломований фармацевт) і не сподівався. Вважав, що лише на рідній землі зможе себе повністю реалізувати. І його мрії таки збулися: взимку, після майже трирічних поліських гостин, аль Адами таки виклопотали візу в Палестину. Що ж, залишається побажати їм щастя у Святих місцях.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
