На чужині
Життєва історія українки, яка нині проживає у Росії, – не просто розповідь про нелегке жіноче життя. Це приклад багатьом, як важливо у скрутну хвилину не панікувати й не впадати у розпач, а з вірою, терпінням і наполегливістю пробиватися до поставленої мети.
Від катувань першого чоловіка втекла у Росію
Проживши в Росії шість років без реєстрації, нарешті повертаюся на рідну Волинь... Перестук коліс потяга навіває давні спогади. Хоча, здається, все було ніби вчора, коли я з трьома дрібними дітками залишала рідну країну. Плаче віршами душа, наближаючись до рідних місць:
Ну, ось я майже, майже вдома.
А дому то нема.
Ляга, як скошена трава, на душу втома.
І біль, як холод, все єство пройма...
Я дуже змінилася за ці шість років. Змінилися й погляди на людські стосунки. Незмінною залишилася любов до рідної Волині. Потрібно жити вдалині від своєї країни, щоб зрозуміти цю істинну цінність. Незважаючи на те, що довелося пережити біль, сирітство, приниження, зраду, я щаслива. На моєму шляху траплялося стільки хороших людей і серед земляків, і серед росіян.
А мої проблеми почалися з невдалого заміжжя. Психопат-п’яниця чоловік, худоба, пелюшки – з цим я жила довгий час. Це зараз можу впевнено сказати, що такою, якою є сьогодні, я стала завдяки терпінню, наполегливості й ворогам, котрі не давали можливості “розслабитися”. А найголовніше – віра в Бога зробила мене сильною, вольовою, ціленаправленою. Я зуміла поставити на ноги чотирьох дітей. Одна народилася мертвою. А як могло бути інакше? Чоловік бив мене, вагітну, ногами і об каміння головою, гвалтував при малих дітях. Ніколи не забуду стиснуті в кулачки рученята старшого сина Андрія. У дев’ять років він сказав: “Мамо, почекай. Я виросту і відплачу йому за все”. Коли не бачиш іншого, кращого життя, то здається, що все так і має бути.
Останній раз у рідному селі була чотири роки тому, проживши в Росії два роки. Я приїхала сюди, щоб забрати сина, який залишився тут з певних причин.
Бог не обділив мене вродою. З дитинства любила читати, тому, може, й з’явилася віра у те, що в житті, як у більшості книг, перемагає добро. І хоча жорстока реальність переконувала в іншому, я залишилася такою, як була. Напевно, такою залишуся до кінця своїх днів – завжди віритиму в добро. А пам’ять? Пам’ять ніяк не може заспокоїтися.
...2000 рік. На руках – четверо дітей. Але поряд людина, якій повірила, хоча не все було так, як у казці. Юрко з’явився у моєму житті, як сонце у захмареному небі. Зазирнула в очі – й загубила спокій. Після життя з першим чоловіком він здавався принцом. Але коли той, перший, повернувся з тюрми, життя перетворилося на суцільний жах. Вночі попід вікнами кричав: “Виходь, поговоримо”, і кидав на дах каміння. Діти від страху плакали, а у самої трусилися руки. Не могла діждатися ранку. Якщо Юрко був вдома і виходив до нього, той втікав. Дійшло до того, що з криком “Вб’ю вашого байстрюка” кинувся у хату, де були старший син з восьмимісячним Павликом. Не знаю, з якою швидкістю бігла, але встигла вчепитися йому у волосся, а ногу просунути між двері... Той день згадую, як страшний сон. Це була остання крапля. Бо якраз прийшов лист з Росії від матері й сестри, які там жили. Отож, вирішила їхати до них.
Тоді ще й помер колишній свекор. Микола прийшов по дітей, щоб попрощалися з дідом. Я не перечила, але старші Андрій та Яринка не пішли. А менший, Миколка, пішов – він дуже любив діда. Там дядьки з тітками провели з дитиною “виховну роботу”, і Миколка залишився у них. Я покидала рідне село з тяжким каменем на серці. Син весь час стояв перед очима. “Як я, мати, не зуміла його забрати?” – ця думка не давала спокою два роки.
У дорогу зібралися вдвох з Юрком. Але у Старій Вижівці він пропав. Відчула щось недобре, проте не хотіла думати про це. Він згодом з’явився, правда, уже напідпитку. У його погляді прочитала усе, але промовчала. Тоді зрозуміла: рано чи пізно він втече. Та у думках молилася про одне: “Господи, допоможи звідси вирватися, а там...”, бо вже не мала сили жити у вічному страху, котрий переходив у панічний. В дитинстві боялася, що помре баба, і я залишуся одна-однісінька на білому світі. У заміжжі, якщо не вб’є, то покалічить. Завжди почувалася неповноцінною. Це тепер я знаю, що до своїх проблем і страхів треба повертатися обличчям.
Наталя ЛАБНЮК
Далі буде
| Comments: |
