Місто Чортків у синьо-жовтих прапорах… в 1973 році
Нещодавно Указом Президента Віктора Ющенка за громадянську мужність, виявлену під час підняття національного прапора України в місті Київ у 1966 році та місті Чортків Тернопільської області у 1973 році, орденом „За мужність” I ступеня нагороджені десять громадян України. Дев’ятеро з них є вихідцями із села Росохач Чортківського району: це Петро Вітів, Петро Винничук, Андрій Кравець (нагороджений посмертно), Віктор Кукса, Микола Лисий, Микола та Володимир Мармуси, Володимир Сеньків, Микола Слободян. У списку відсутнє прізвище Степана Сапеляка – десятого учасника чортківських подій. Його Президент відзначив кількома місяцями раніше орденом „За мужність” II ступеня. Нині житель Харкова, пан Сапеляк, часто навідується до матері у Росохач. Отож, він поділився спогадами про події 33-річної давності.
Перелякані міліціонери до ранку знімали антирадянщину
...Це сталося увечері 22 січня 1973 року. Саме на цей день припадало 55-річчя проголошення Української народної республіки (22 січня 1918 року) та 54-та річниця “Акту злуки ЗУНР із УНР” (22 січня 1919 року). Втім, для більшості жителів Чорткова той вечір був рядовим: після роботи будівники комунізму масово рушили до кінотеатру „Мир” – найулюбленішого місця розваг радянських людей. Ті, котрим не пощастило придбати квитки, несподівано стали глядачами іншого, дуже дивного „кіно”: якісь молоді люди, проходячи повз кінотеатр, почепили на даху синьо-жовтий прапор, а на стінах будівлі приклеїли листівки. Присунувшись до папірців і вчитавшись у текст, люд онімів: це була справжня „крамола”! На відозвах півметрової ширини великими друкованими літерами було написано: “Свободу українським патріотам!“, “Ганьба політиці русифікації!“, “Хай живе зростаючий український патріотизм!“, “Свобода слова, друку, мітингів!” Основний текст складався зі звернення: “Дорогі товариші! Сьогодні минає 55 років від того дня, коли у Києві IV Універсалом Центральної Ради було проголошено самостійність Української Держави. Цей історичний акт продемонстрував волю українського народу, його споконвічне прагнення до незалежності. Проте сьогоднішня радянська офіційна історіографія намагається показати цю подію в очах нашого покоління як антинародну. Це грубе перекручення історичної дійсності з обуренням засуджує передова громадськість. Це засуджує кожен, кому дорогі інтереси нації. Дорогі товариші! Гідно зустрінемо цю знаменну дату, яка по праву вважається нашим національним святом! Хай живе вільна Україна!”
Того холодного січневого вечора хлопці із Росохача, найстарший з яких мав 31, а наймолодший – 16 років, зняли радянські і розвішали над Чортковом чотирнадцять національних прапорів, розклеїли два десятки листівок. Стяги з’явилися над адміністративними і громадськими будинками, у тому числі над солдатськими казармами (у Чорткові тоді діяв військовий аеродром). До ранку перелякані працівники міліції і КДБ здирали „антирадянщину”, однак і наступного дня чортківчани ще могли бачити кілька синьо-жовтих знамен, які не встигли зняти „органи”. Місто ще довго говорило про прапори, якими був завішаний весь Чортків.
— Цим відчайдушним, але свідомим вчинком ми протестували проти арештів серед української інтелігенції, друга велика хвиля яких прокотилася у 1972-1973 роках, проти русифікації України, — каже Степан Сапеляк. — Керівником нашої організації був Володимир Мармус. Виховані на традиціях збройної боротьби УПА, співчуваючи українським дисидентам, ми слухали правду про події в Україні по „Радіо Ватикан”, „Голосу Америки”, „Визволення” (згодом – „Свобода”). Конспіруючись, перед акцією у Чорткові закупили у Львові тканину для прапорів, виготовили печатку з тризубом для листівок, затвердили статут організації і прийняли присягу з такими словами: “Перед образом Святої Богородиці, перед лицем своїх товаришів урочисто присягаюся вірно служити Україні, боротися за її незалежність...”, а наприкінці: “Якщо я зраджу, то нехай рука друга зітре мене з лиця землі”. Мені як студентові Львівського університету доручили написати тексти відозв. Листівки ми привезли на Тернопільщину за день до вивішення прапорів. Того ж дня я прийняв присягу...
У концтаборі Сапеляк познайомився з дисидентами
Степана Сапеляка заарештували першим, 19 лютого. Претензії до нього спершу носили завуальований характер. 21-річного студента запитували про літературну діяльність: чому, мовляв, ваша книга лірики вийшла друком аж у Бельгії. А згодом слідчі підібралися і до „демаршу” з національними стягами. 23 лютого під приціл КДБ потрапив Володимир Мармус, а впродовж 15-20 березня 1973 року заарештували решту учасників акції. Після проведеного слідства їх звинуватили у „підриві і ослабленні Радянської влади шляхом проведення антирадянської агітації та пропаганди за відрив території Української РСР від Союзу РСР і створення на цій території так званої “незалежної” України”.
Пан Сапеляк переконаний, що зради серед його товаришів не було. Дізнавачі, очевидно, вирахували членів організації методом виключення – встановлюючи всіх чужаків, котрі увечері 22 січня перебували у Чорткові. Згодом, допитуючи усіх поодинці, склали докупи всю картину подій.
Під час допитів сторонніх людей народився у той час і живий анекдот. Коли нічного сторожа лісгоспу, на флагштоці якого теж виявили прапор України, запитали, як біля його носа могло опинитися „чуже” знамено, той відповів: “Не знаю. Я прийшов увечері, сів, дивлюся – ваш прапор. А вранці дивлюся – наш прапор”.
Учасники підпільної організації отримали від шести до трьох років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму плюс по 3-5 років заслання. Неповнолітніх Петра Вітіва і Миколу Лисого звільнили від кримінальної відповідальності, перекваліфікувавши у свідків.
Степанові Сапеляку дісталося п’ять років колонії і три заслання. Він відсидів „від дзвінка до дзвінка” на „острові червоного беззаконня і чорних списків” – у 36-му концтаборі селища Кучино Пермської області. Там познайомився з багатьма відомими дисидентами, зокрема Левком Лук’яненком, утвердився як поет. Влітку 1975 року Степана повезли до Києва і Тернополя з надією, що він розкається, зречеться „шкідливих” ідеалів, та ні Сапеляк, ні його товариші не зігнули голів.
Після зони на батьківщину „політзека” Сапеляка не пустили. Пробувши деякий час у Москві, він оселився в Харкові, де очолив осередок місцевої правозахисної групи.
У 30-ту річницю чортківських подій пропозицію від Спілки політв’язнів нагородити патріотів президент Кучма проігнорував, і лише зараз відзнаки знайшли своїх героїв.
Подібний відвертий, замішаний на націоналістично-патріотичному дусі випадок у Чорткові був, напевне, єдиним в історії радянської України. У решті протестів опоненти режиму зазвичай проводили акції самоспалення або уникали заходів з націоналістичною „закваскою”.
– Безперечно, наша акція вдихнула пожвавлення у життя безпросвітного напіввійськового міста. А для України це була, мабуть, неабияка тема для розмов „на кухні”, – підсумував розповідь Степан Сапеляк.
Євгенія ЛІЩУК
Довідка.
Степан Сапеляк народився 26 березня 1951 року. З 1969-го вивчав українську мову та літературу на філологічному факультеті Львівського університету. Був членом Української Гельсінської Спілки, одним з фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, співредактором незалежного журналу „Кафедра”, що виходив у Львові, а з 1989 року – його редактором і видавцем у Харкові. Він – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературних премій ім. В.Свідзинського та братів Лепких. Член Пен-клубу та Національної спілки письменників. Автор п’яти збірок поезій, виданих у Бельгії, ФРН, Канаді, США, книги спогадів „Хроніки дисидентські від головосіку”, дитячих казок.
| Comments: |
