«У російських політиків присутній дух «старшого брата»
Юрій Сильвестрович Ленартович народився в селищі Ратне на Волині. Закінчив фізико-математичний факультет Луцького педінституту, Тернопільський фінансово-економічний інститут, Український інститут менеджменту. Після служби в армії – на комсомольській роботі. Десять років працював заступником Голови Луцького райвиконкому. У 1984-му призначили начальником новоствореного обласного управління з комунального обслуговування сільського населення. В лютому 1991 року обрали заступником голови Волинського облвиконкому, у 1994-му – представник Президента у Волинській області та глава адміністрації, очолював Волинську дирекцію Укрсоцбанку. З 1998 до 2003 року перебував на дипломатичній службі. Працював радником-посланником з економічних питань посольства України в Москві. Юрій Ленартович розповів про особливості українсько-російських відносин, які в останні роки складаються досить непросто.
– Юрію Сильвестровичу, за що відповідає радник-посланник?
– За важливістю та рангом це друга після посла посада. У посольстві я відповідав за економічне співробітництво України та Росії, співпрацю з країнами СНД, вирішував питання енергетики, зокрема, співробітництва з “Газпромом”, нафтовими та транснаціональними компаніями, питання атомної енергетики. Роботи вистачало, в той період потрібно було вирішувати багато нагальних та актуальних питань. Наприклад, продуктопроводи, прокладені на території України, а це десь до тисячі кілометрів, належать Російській Федерації. Це було передбачено спеціальною міждержавною угодою. Нафтопроводи та газопроводи належать Україні, а продуктопроводи, якими транспортують пальне – Росії. Мені, як першому заступникові, доводилося готувати візити президента України, прем’єр-міністрів. Їх за той період було аж чотири: Пустовойтенко, Ющенко, Кінах, Янукович. Напередодні візиту розробляється детальний перелік особливо важливих і невирішених питань для переговорного процесу, обговорюються можлива реакція російської сторони, компромісні варіанти, наші пропозиції.
– Багато дискусій точилося про делімітацію кордонів між Росією та Україною. Які питання не вирішені до цих пір?
– Нашому послу Миколі Петровичу Білоблоцькому я неодноразово радив прискорити підготовку і підписання угоди між Україною та Російською Федерацією про Державний кордон. Це було одне з найсерйозніших завдань нашої дипломатії. І ми його виконали. У Великому договорі було визначено, що Росія визнає територіальну цілісність України в тих межах, які склалися в період існування Радянського Союзу. Цим російська сторона підтвердила, що не має жодних претензій до Криму. Термін цього договору закінчується 31 травня 2007 року. Російська сторона може не продовжити термін його дії, або внести у нього серйозні зміни чи доповнення, і навіть викинути пункт про територіальну цілісність України. І тоді може знову виникнути питання про Кримський півострів. Договір про Державний кордон між Україною та Російською Федерацією був підписаний обома президентами та ратифікований парламентами. Але Росія виступає проти демаркації кордону, тобто нанесення лінії по суші. До цих пір не вирішені питання Керченської протоки, Азовського моря. Росіяни пропонували поверхневі води залишити у спільному користуванні. Зараз за прохід через Керченську протоку Росія платить Україні мито. Тому й виникло питання Тузли і переговорний процес триває до цього часу. Ще одна серйозна проблема – енергозалежність від північного сусіда. Щоб не бути залежними від російського газу, нам потрібно активніше розвивати атомну енергетику, гідроелектростанції, а на теплових електростанціях використовувати вугілля. Росіяни нам неодноразово казали, що Україна дозволяє собі надто велику розкіш – спалювати газ в топках теплових електростанцій. Росія для цього використовує вугілля.
– З якими відомими російськими політиками Ви зустрічалися під час роботи у Москві?
– Я був знайомий з Путіним, ще коли він керував ФСБ і очолював уряд Росії. Доводилося спілкуватися з віце-прем’єром Віктором Христенком, прем’єром Михайлом Касяновим, з керівниками фракцій Державної Думи, мером Москви Юрієм Лужковим, міністрами.
– Ви бачили російську політичну еліту зблизька. Чи присутній у росіян той дух “старшого брата”, зверхність?
– Дух “старшого брата” їх не покидає ні на хвилину. Це було видно під час підготовки Великого договору та парламентських слухань з питань російсько-українських відносин. При розмові з нами вони стримують себе, але все ж диктують свою волю. Скажу відверто, під час переговорів дуже багато залежить від керівника урядової делегації. Якщо він добре орієнтується в ситуації, то зможе впевнено і спокійно провести будь-які переговори. Наприклад, коли Віктор Ющенко був прем’єром, на переговорах Михайло Касьянов почав розповідати про величезні борги України. А Ющенко – сильний аналітик, аргументовано спростував це, пред’явивши відповідні документи з цифрами. Отже, питання було знято. Досвід показує – до будь-яких переговорів з Росією потрібно серйозно готуватися, тільки тоді можна досягнути успіху.
– Чи є в Росії тверезі голови, які без зверхності ставляться до України?
– Це галузеві міністри, котрі добре розу-міють важливість своїх проблем, які неможливо розв’язати без ефективного та рівноправного співробітництва з Україною. Це – космічна галузь, літакобудування, металургія.
– Які перспективи українсько-російського співробітництва?
– Ми просто приречені на партнерські стосунки, але тільки рівноправні. Наприклад, співробітництво в ракетно-космічній галузі ніколи й не припинялося. Тридцять відсотків зовнішнього товарообігу України – товарообіг з Росією. Це більше ніж з усіма разом взятими країнами Євросоюзу. Наша продукція не настільки конкурентоспроможна, щоб її купляла Європа за достойними цінами. Для чого ми прагнемо у Світову організацію торгівлі? В першу чергу, щоб наші товари потрапили на європейський ринок. Є певні побоювання, що аналогічні їхні товари заповнять наші прилавки. Тому треба дуже обережно підписувати двосторонні угоди.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Луцьк
| Comments: |
