Покаятись ніколи не пізно
Кумедну історію мені розповів Іван Іванович Савончик, колишній керівник старовижівського відділення “Укртелекому”.
– Якось під кінець робочого дня викликає мене до себе перший секретар райкому партії. І то негайно. Звісно, все кидаю, біжу. Тільки я на поріг, а він сердито:
– Як це ви, шановний, працюєте, що із сільрадами зв’язку немає?
– Де? Та бути такого не може…
– Ви ще сперечаєтесь? Не можна додзвонитися у Синове, Соколище, Сереховичі. Хіба ж то робота? Мабуть, доведеться вам заміну шукати! – вичитував ще з півгодини.
Я вискочив з кабінету, наче ошпарений. Приходжу на робоче місце і найперше набираю номери названих сіл. Скрізь відразу ж трубку піднімають. Словом, все в повному порядку. Так і не зрозумів, з чого здійнялася буря, за що отримав на горіхи? Тим паче, що справа дійшла до бюро райкому.
…Минуло декілька років. Якогось дня до мене потелефонував один з районних керівників, котрий тоді якраз переходив на нову посаду в Луцьк. Каже: “Іване Івановичу, ви ж, певно, в курсі, що я до Луцька налаштувався. Хотів би з вами на прощання по чарці випити”.
Я, чесно кажучи, дещо здивувався, адже наші стосунки були суто діловими. А тут раптом така люб’язність. Правда, зустрілися. Говорили, випивали. Згодом дійшли в бесіді, так би мовити, до моменту істини.
– Знаєте, Іване Івановичу, а я перед вами винен, – розпочав він.
– У чому ж? – здивувався я.
– А пам’ятаєте той випадок… Ви тоді мали неприємності.
– Звичайно, пам’ятаю. Тільки ви тут до чого? – питаю.
– Та я тому всьому виною. А діло було так… Поїхали ми з колегою в Синове на перевірку. Як водиться, потому гарно пообідали. А тут в сільраду дзвонить перший секретар, до телефону кличе: хтось з області приїхав, терміново треба деякі питання вирішити. А які тут питання, як ледь на ногах стою? Проте голова ще метикувала. Кричу в трубку: “Алло! Я вас не чую! Ото зв’язок! Не чую нічого! Алло… Я вам зараз із Соколища передзвоню.” І трубку різко кладу.
Через якийсь час дзвоню до першого секретаря знову: “Я вже із Соколища телефоную (хоча сам й досі в Синовому). Але я вас не чую. Алло…” І знову трубку – геп.
Ще за трохи “із Сереховищ” подзвонив так само. Тому начальник і зробив висновки щодо справності телефонного зв’язку. Зрозумійте мене: як можна було з’явитися на очі перед начальством у такому непривабливому вигляді? Але ж виходить, що я вас тоді підставив. Отож каюсь…
І правда: ліпше пізно, ніж ніколи. Посміялися з того всього, хоча тоді мені геть не до сміху було. Та, видно, правду кажуть, час допомагає усвідомити свої минулі помилки. Треба лише наважитися їх визнати.
Любов БІДЗЮРА,
Волинська область
| Comments: |
