За олімпійське «золото» отримав… грамоту і вазу,

У веслувальних секціях ДЮСШ-2, а потім – товариства “Динамо”, Сергій зоряних висот собі не загадував. Опинившись в холодній осінній чи й навіть крижаній зимовій воді, він не залишив секції. Потім Сергій не міг без щоденних солідних навантажень. Доклав тут руку тренер Віталій Яремчук. У нього не було поблажок – оцінки у школі вимагав тільки успішні. А навчався Сергій у 16-й з математичним нахилом та ще й кресленням (це вже потім, після перемоги Нагорного в Монреалі, її перепрофілюють у спортивну). Коли ж на спортивній ниві з’явилися обнадійливі результати, то тримати освітній рівень стало ще важче. Але й новий тренер Борис Бермін, до якого потрапив Нагорний, виявився не менш вимогливим. Тому вчитися і тренуватися вимагав однаково.
Перший успіх до Нагорного прийшов у дев’ятому класі. Виступаючи на байдарці-двійці разом з Володимиром Шестаковим, виграв на чемпіонаті України. Тоді хлопці навіть не повірили, що вони – чемпіони. Адже участь у змаганнях брали представники провідних на той час веслувальних центрів з Києва, Дніпропетровська, Харкова, Херсона, Львова. Але вже у 1975-му байдарка-четвірка, в екіпажі якої виступив і Сергій, на республіканській Спартакіаді була другою. І в цьому ж таки році Нагорний на юніорському чемпіонаті СРСР на байдарці-одиночці виборов золоту медаль. А це вже була серйозна заявка потрапити в олімпійський резерв.
Юнака включили в команду, що готувалася до Олімпійських ігор, які через рік мали пройти у Монреалі. Потрапив під опіку тренера веслувальників збірної Ігоря Писарева. Збори проходили по двадцятиденках на олімпійських базах в Абхазії, Вірменії. На кілька днів відпускали додому, і знову викликали на збори. Усе враховувалось фахівцями до дрібниць: режим тренувань і відпочинку, харчування, психологічна підготовка, сумісність членів екіпажу. Тренування проводились по 3-4 рази на день. Хтось з наукової групи підрахував, що хлопці за день втрачали  десь по 12 тисяч калорій, в той час як представники найважчої з професій – шахтарі – лише вісім. А одного разу, коли тренер дав завдання у високогірному Цахадзорі на максимальній  швидкості здолати дистанцію і лікар відразу ж міряла у хлопців тиск, шкала висвітила цифри 220 на 0.
Тренер Писарев на той час вже остаточно визначився — в пару до Сергія Нагорного поставив Володимира Романовського з Білорусі. На всесоюзній першості вони вибороли перше місце на 500-метрівці і третє — на вдвічі довшій дистанції. Гідне суперництво їм склали на той час лише чемпіони світу Остапкович і Воробйов. Висока комісія вирішила влаштувати додаткове випробування. На тренувальному зборі у Литві молодші за віком Нагорний та Романовський не залишили суперникам й найменшого шансу.

На Олімпіаді від радянських веслувальників традиційно очікували лише благородних медалей. Додалась ще й не вельми приємна обставина — акліматизація. Науковці, що працювали  з олімпійською командою, підрахували: щоб організм спортсмена якнайкраще звик до кліматичних змін, він має прибути в країну за 14 днів до стартів. Та постала проблема: як забезпечити команду повноцінними тренуваннями протягом цього часу? Отож, Романовського і Нагорного з товаришами поселили неподалік Монреаля в якомусь  мотелі, а базою для тренувань слугував... закинутий канал.
Перший же старт – коронну 500-метрівку – програли німцям з НДР на якусь долю секунди. Та наступного дня байдарка-двійка Нагорного та Романовського стала першою, залишивши екіпаж НДР другим, а Угорщини – третім. То була беззаперечна і красива перемога.
– Знаєте, – пригадує ці приємні миттєвості, – і сльози були, коли лунав гімн та підіймали прапор на нашу честь, і радість переповнювала. Я – звичайний хлопчисько, і раптом – олімпійський чемпіон...
Мався і матеріальний вимір тієї перемоги. За золото і срібло Олімпіади веслувальникам виплатили по 7 тисяч карбованців, Сергію надали право позачергово придбати “Волгу”. Пізніше його нагородили орденом Дружби народів, присвоїли звання заслуженого майстра спорту. Рідне місто теж зустріло звістку про “золотий” фініш в Монреалі з ентузіазмом. Ніколи не забуде Сергій тієї зустрічі, яку влаштували йому на вокзалі. Але влада обмежилась врученням грамоти і кришталевої вази...
Урочистості швидко минули, і знову настали будні. Тепер суперники з усією серйозністю ставились до олімпійського екіпажу. Хоча Сергій виступав не лише в парі з Романовським. На чемпіонаті світу в Болгарії саме з Володимиром завоював “срібло”. А в 1979-му тренери поставили Сергія в четвірку, яка у німецькому Дуйсбурзі завоювала “золото”.
У різних видах веслувальної програми Нагорний сім разів ставав чемпіоном Радянського Союзу, вигравав Спартакіаду народів СРСР. Ось тільки на Московській Олімпіаді стався конфуз – байдарка зі старту пішла боком. Хлопці надзусиллями вирівняли її, але фінішували лише четвертими.

Успіхи Нагорного дали поштовх бурхливому розвитку веслувального спорту на Хмельниччині. З’явились і сильні спортсмени. Зокрема Валерій Вешко добився чи не унікального результату, багато разів перемагав у чемпіонатах СРСР, здобував Кубок світу. До речі, саме Валерій Іванович змінив Сергія Вікторовича на посаді голови Хмельницького міськспорткомітету. Зараз він у бізнесі.
Про ті роки, проведені у кріслі спортивного функціонера, Нагорний згадує з песимізмом. Чого міг добитися міськспорткомітет з річним бюджетом в 2,5 тисячі карбованців? А ходити з простягнутою рукою і випрошувати кошти, як це робили його попередники, Сергій Вікторович не вмів і не хотів.
...З того пам’ятного старту на монреальському гребному каналі Нотр-Дам багато спливло води. А якщо точніше, то 31 липня виповнилось 30 років. Сергія Вікторовича привітали хмельницький міський голова Сергій Мельник, голова відділення Національного Олімпійського комітету Євген Костін, спортсмени-ветерани. Нинішнього року Сергій Вікторович Нагорний відзначає своє 50-річчя. Звичайно, на ювілей зберуться рідні, друзі, ті, з ким ділив непросту спортивну долю. І дуже хотілося б, щоб місто і область, для яких перший в їхній історії олімпійський чемпіон зробив так багато, належно вшанували його.