У Сербії офіційно розмовляють українською

Історія еміграції українців на Балкани почалася понад сто років тому, коли Галичина стала частиною Австро-Угорської імперії. До її складу входила і Боснія, на той час – Богом забутий край. На її безлюдні простори і потягнулися у пошуках кращого життя українські родини. До Першої світової війни у Боснії, важкою працею здобуваючи хліб, жили 18 тисяч наших співвітчизників, а у 60-х роках минулого століття частина емігрувала до Швейцарії, Австрії, Канади, Австралії.
Нині у Сербії, за різними даними, мешкає від 5 до 8 тисяч українців. На відміну від православних сербів, вони сповідують греко-католицьку віру. У численних культурно-мистецьких організаціях нащадки переселенців плекають у своїх дітях і внуках любов до українського слова, пісні, танцю. З 1 червня 2006 року українська мова у Сербії (вперше за кордоном) стала офіційною. Тамтешні українці отримали гарантії її збереження та право використовувати в особистих документах.
Перше, на що звертаєш увагу, – дороги. В Угорщині, яку ми долали транзитом, вони широкі, у Сербії – трохи вужчі, але скрізь рівні, як скатертина на столі. На Балканах поліція наш „бусик” даремно не зупиняла, хоча хабарництво на дорогах, як розповідали серби, процвітає і там.
За нашу команду, після того, як на самому початку з турніру „вилетіла” сербська збірна, тримали кулаки і місцеві вболівальники: „Ми, серби і українці, – слов’яни, тож як не підтримати братів?” Справді, ми багато у чому схожі із сербами: менталітетом, гостинністю, спільними постсоціалістичними проблемами. Зараз країна на Балканах переживає труднощі, характерні й для України: загальний спад економіки, безробіття, низький рівень народжуваності і високий – смертності. Серби мали великі сподівання на приватизацію, але вони не справдились. Власники викуплених у держави підприємств – здебільшого колишні партфункціонери – платять робітникам ледь не вдвічі менше, ніж вони отримували раніше. У доброму стані сільське господарство, але є труднощі зі збутом продукції. 
Із проголошенням Чорногорією незалежності до економічних негараздів додалися й політичні. Деякі серби вважають, що Чорногорія відійшла, спокусившись на гроші Заходу. Втім, більшість сербів, з якими спілкувалася, зустріли відхід Чорногорії спокійно, а дехто навіть зітхнув із полегшенням: „Баба з воза – кобилі легше”. Багатьом людям не подобалося, що чорногорці навчали своїх дітей у сербських вузах за рахунок сербського ж бюджету. Тепер чорногорцям доведеться оплачувати навчання у Сербії та медичні послуги з власної кишені і за „зарубіжними” тарифами. По гаманцях жителів „Чорної Гори” вдарятиме і вартість сільгосппродукції, яку Сербія постачатиме уже за європейськими цінами. На офіційних будівлях Сербії зараз змінюють прапори. У сербсько-чорногорському союзі був синьо-біло-червоний прапор, тепер – червоно-синьо-білий.

Серби, як і чорногорці, прагнуть нині до Європи. Помітно більшу довіру у них викликає євро, аніж долар. Проте на 20 „зелених” я накупила у супермаркеті пакет подарунків додому: каву, цукерки, шестирічної витримки вино, екзотичні спеції – усе це кількох видів. Пізніше підрахувала, що в Україні довго шукала б, де за сто гривень можна придбати стільки всього. Для прикладу, кілограм хліба коштує трохи менше 1 євро, літр високоякісного бензину – майже 1,5 євро,  літрова пляшка горілки – 9,2 євро, пачка Marlboro – 1,9 євро, 200-грамовий пакет кави – 1,3 євро, кілограм бананів – 1 євро (персики, абрикоси, овочі досить дешеві і падають у ціні чи не щодня), літр меду – 2,3 євро.    
Середня зарплата місцевого жителя – 200 євро при розрахованому спеціалістами розмірі споживчого кошика у 300 євро на сім’ю з чотирьох осіб. Найменша пенсія становить 100 євро, середня – майже 200. Якщо продукти у сербів досить дорогі, то із цінами на промислові товари можна миритися. Чоловічі шкіряні туфлі, наприклад, якщо перевести на нашу валюту, коштують 250 гривень. Проблема з працевлаштуванням змушує тих, хто має роботу, не гребувати нею й у неділю: будівельники отримують за день до 20 євро.
У захваті наша делегація була від вечірніх містечок. Життя у них не припиняється і за північ: за виставленими ледь не на проїжджу частину столиками кафе відпочивають і молоді, і літні люди. П’яних криків і реготу не чути. Може, тому, що серби віддають перевагу пиву або слабенькому вину-компотику. Серби масово використовують велосипеди – центральні частини міст перетворені на пішохідні зони. У Сремській Митровиці, містечку з двотисячолітньою історією, літньою резиденцією римських імператорів, яка колись називалася Сірміум, а нині носить ім’я Святого Дмитра, ми дивувалися яскравому освітленню на площах і вулицях.  
Через деяку подібність наших мов порозумітися із сербами можна доволі легко. Принаймні „Добрий день!”, яким відвідувачів вітають у крамничках продавці, абсолютно тотожне нашому привітанню.
У місті Новий Сад ми побували на V Етнофестивалі кухні та музики, на якому свою культуру демонстрували представники майже двох десятків національностей Воєводини. На мальовничому березі Дунаю співали і танцювали цигани, русини, македонці, угорці, румуни, словаки, болгари. Виступ наших бучацьких артистів спровокував шквал овацій у публіки. Великий інтерес у понад 20 тисяч відвідувачів етнофестивалю викликала презентація зразків національної кухні різних народів. Балканська „солянка” була яскравою, веселою і смачною. Блискавично впоралися гості фестивалю із 300 кілограмами традиційних українських вареників і дерунів, які готувалися біля палатки українців.